Примари Пустомитського болота - Василь Тибель
- Зараз усе зробимо. Криївка міцна. Бач, троє бійців тут проти цілого війська тримали оборону. Підіпремо вхід і ніякий звір, тут нас не дістане. А вранці заберемось з цього місця.
Мишко кинувся допомагати Васильку, а Миколка, в цей час, із кишеньковим ліхтариком, далі досліджував тимчасове помешкання. По кутках валялись позеленілі патрони й стріляні гільзи. Лежало декілька клунків із потрухлою одежею й поржавілими консервами. У кутку біля самих вентиляційних отворів Миколку зацікавив невеликий пакунок. Він відрізнявся від іншого мотлоху тим, що не був, як усе інше, порослий мохом. Це була невелика торбина напхана сухим листом. Коли Миколка зазирнув у середину, там лежало щось кругле замотане в чисту й здавалось таку знайому ганчірку.
- Хлопці, я щось тут знайшов.
- Ну й добре поклади на стіл і йди нам допоможеш, підперти ось ці дошки! -
Хлопці саме закладали дірку в стелі. Миколка поклав знахідку на стіл і схопився за стару дошку. Друзі знайшли ще декілька досить міцних жердин і підперли щит, що закривав вхід.
Надійка, з цікавості, підійшла до столу й розгорнула Миколчину знахідку.
- Ой, воно печеться! – Вона випустила з рук згорток. З торбини викотився на стіл діамант, заливаючи кімнату ніжним голубим сяйвом.
- Миколко, це ж наш камінець! – вигукнув Василько, а ми думали він пропав назавжди.
- Справді, він знайшовся!
- Покажіть-но мені, - Мишко вхопив у рути світляка. І зразу ж випустив його на підлогу. – Ну й гарячий.
- Та ні, - сказав Миколка. – Я його в кишені носив.
Він підняв діамант із землі. У камінці, зразу ж, засвітилися дивні знаки.
- Дивіться хлопці, той же напис, що й на руці в Миколки. Покажи руку!
- Дивина! На руці напис зник.
- Дай я спробую, - Василько простягнув руку до каменя й теж відсмикнув. – Хіба тобі, Миколко, не пече, чи ти такий терплячий?
- Зовсім… Камінець навіть прохолодний. – Він взяв самоцвіт на долоню.
Хлопці із заздрістю подивились на володаря чарівного діаманта.
- Дивина, чого він тільки тебе слухає?
Василько потер рукою під носом. Він завжди привик бути в компанії першим і тут йому стало заздрісно, що Миколка став головним.
- Миколка, поклав коштовний камінець на стіл. Напис всередині каменя потух, а на руці хлопця знову з’явились літери.
- Дивись, він дійсно, тільки тебе слухає. – Хлопці переглянулися.
- Мабуть, наш Миколка особливий, - обізвалась принишкла до цього часу Надійка. Фокус із камінцем їй дуже сподобався.
- Він просто перший взяв камінця, тому він його й слухає. Нічого тут дивного. –
Василько вдав, що це вже його мало цікавить, і пішов поправляти жердини, які підпирали люк біля входу.
- Хлопці, а як же він сюди потрапив? Його ж у нас вкрали. – схаменувся Миколка.
- Дійсно, ті здоровенні сліди... – Василько вже почав здогадуватися, звідки тут узявся діамант. Холодок пробіг у нього поза спиною.
- Може давайте вибиратися звідси, поки не пізно, - несміло промовив Миколка.
- Сиди! Там уночі на горі, як не в трясовину попадеш, так з отим окатим зустрінешся.
- Треба щось придумати, тут повинен бути ще вихід. Пам’ятаєш, Миколко, Професор нам про підземний хід під болотом говорив і в щоденнику написано щось про підземелля. Мишко, присвіти мені тут! Візьми-но каганець.
Коли Мишко підніс світильник до стіни, полум’я колихнулася й димок потягло в бік.
- Я читав, що так пірати знаходили вихід із підземелля. Якщо є протяг значить повинен бути й другий вихід.
- Навіть якщо тут і є підземний хід, то як виламати ці колоди?
Миколка із силою гепну по стіні. Колоди, хоча й старі, та були дуже міцними.
- Дивись тут, якась літера й виступ кам’яний. Хлопці розчистили плиту. На ній вирізнявся порослий мохом знак схожий на перевернутого місяця із трьома зірками посередині.
- Такий же як і у Миколки на долоні. – Хлопець взяв камінець у руку й приставив до плити.
- Мені здається, тут не треба нічого ламати. Бачиш, літери теж засвітилися. Цей камінець, мабуть, і є ключем від потаємного ходу. Може й українські повстанці скористались цим ходом, щоб утекти від переслідувачів? Але ж у них не було камінця.
- Вірно, як же його відчинити?
- Здався вам той підземний хід. Сидіть тихо, може ніхто нас тут до ранку не знайде?
- Ні, Мишко, той хто поклав сюди чудо камінця, знає про цю сховку й обов’язково вернеться. Краще допоможіть зрушити стіну.
Діти напружилися, але тяжка плита не зрушилася ні на сантиметр.
- Мабуть, від сталості залжавіла, – сказала, витираючи спітніле чоло Надійка. Хоч вона й любила всілякі пригоди, але зараз їй було не по собі. Дівчинці здавалося, що вони потрапили в мишоловку, біля якої сидить здоровенний кіт і чатує на свою здобич. Зверху, на дворі, справді, щось зашаруділо й затріщало.
- Ой! Хлопці, я боюсь! – Надійка притиснулась до Мишка.
- Я все зрозумів. Бачиш, Миколко, один ріг місяця довший, зроблений у вигляді стрілки і направлений у верх. Дивіться туди, там повинний бути якийсь механізм, чи важіль.
Миколка взявся вивчати стіну в напрямку стрілки.
- Знайшов! Є залізний важіль і отвір. Як раз можна вставити туди палицю. Вийшло, тобто вона туди влізла, а тепер тягнімо разом! – Хлопці запхнули палицю, що лежала на долівці й налягли. Глухо. Тяжка залізяка не рухалася. Нагорі ще сильніше затріщало. Одна з жердин-підпірок рухнула на землю.
- Надійко, допомагай! – з відчаєм крикнув Миколка.
Біля люку грюкнуло так, що задвигтіли стіни. Після другого удару дерев’яний люк упав і в лаз просунулась волохата зелена рука. Надійка скочила з місця й із силою налягла на важіль. Він заскрипів і подався. Нагорі звір відкидав залишки дощок, що закривали лаз. Друзі з останніх сил натиснули на залізяку. Стіна поволі рушила з місця і, знімаючи павутиння й мох із колод, від’їхала в сторону. Миколка з ліхтариком в руці, першим ускочив у відкритий хід, а за ним й усі інші. Василько забіг останнім. Він повернувся і відпустив руків’я. Стіна зі скрипом пішла на попереднє місце. Хлопці вже з того боку муру, що закривав підземний хід, дивилися, як у лаз просунулась здоровенна обросла зеленою шерстю голова і страшний погляд льодяних очей загіпнотизував друзів. Вони не могли відірвати ніг від підлоги.
