Примари Пустомитського болота - Василь Тибель
Розділ 19. Постріли в крайній хаті
Максим вирішив, найперше, поговорити з пастушками, він накинув кітель, застібнув гудзики й пішов до дверей, находу пристібаючи шкіряного ременя, на якому висіла кобура. Біля дверей, дільничного мало не збив з ніг, переляканий дід Свирид.
- Максиме! Максиме! Максиме Петровичу! Я сьогодні на болоті оброслого зеленого чоловіка бачив.
- Так, діду, Ви вже до чортиків допилися! Казав я вам, білу гарячку матимете.
- Ні, Максиме, не пив, майже, зовсім.
- Тоді ви не по адресу звернулися, із цим до священика, отця Данила! – Поправив кітель лейтенант.
- Я, їй-бо, чортяку бачив! - Дід розмашисто перехрестився.
- І після цього кажете, що не пили?
- Та, Максиме, ти ж мене знаєш. Ну, хіба що, чвертку на двох із Пилипом, а тоді поїхав косити вдосвіта до болота.
- А, хіба ваш сінокіс біля болота?
- Ну, дільничний, усе ти знаєш. Тобі хоч не попадай на «допрос». Так, каюсь, хотів вики накосити худобинці. Не дивися на мене так, усе одно ж виляже. В «прошлий» рік так і зогнила в покосах, а мужику не дали... Хазяї. Їдрі їх!.. Так, от. Тільки покіс пройшов, коли моя конячка спугалася - як заірже! Я подумав, грішним ділом, - вовк. Підняв косу й до воза. Аж дивлюсь, у тумані з болота суне: таке здоровенне, обросле шерстю й очі зеленим світяться. Я й обмер, ускочив на воза й ходу.
Максим посміхнувся:
- А роги й хвоста помітили?
- То, то й воно! Отак як тебе бачив, а рогів і хвоста не помітив.
- Ох, діду, діду, пораджу я Вам, не приймайте спозаранку, а то не тільки чортів побачите…
- Та я ж не той… Нікому й не казав - засміють. А ти, як єсть власть, розібрався б.
- Розберусь, розберусь. У Калини заправлялися?
- Я у війну «розведчиком» був, а в нас «нікогда» не видавали «точок». А про того на болоті, повір мені, я кажу правду.
- Добре, перевіримо! «Баскервілів» болотних тут розвели! Ох, доберусь я до Калини! – Максим змінив свій план і повернув у сторону Калининої хати.
Він заперезав ременя, закинув через плече планшетку й твердим кроком попрямував у кінець села. Біля автобусної зупинки помітив дядька Пилипа, той стояв навкарачки й намагався підвестися. Він був босий, а всі спроби стати на ноги завершувалися задкуванням. Помітивши Максима, дядько зміряв його поглядом старовинного козака. Схожого, бравого вояку, дільничний, здається, бачив на вишивці, що висіла на стіні у баби Параски. Лице в дядька розплилося посмішкою. Пилип хотів привітатися, та тільки плюхнувся лицем у куряву.
- Ну, Калина, тільки на пенсіях цих невдах, статки складаєш! Закрию я цю підпільну гуральню!
Дільничний рішуче постукав у двері.
- Калино Василівно, відчиняйте, поліція!
- Ах це, ви, Максим Петровичу! Так зараннє. Що привело вас до мене? – Калина перелякано вискочила з ганку, витираючи на ходу руки об фартух.
- Знову продали самогон Пилипу? Я попереджав, що за торгівлею самогоном посаджу вас у тюрму?
- Закону такого немає! Не маєш права! – просичала в очі дільничному Калина.
- А ось, я зараз складу протокол. Тоді й побачимо… Відчиніть двері, я з обшуком!
- Із санкцією прокурора?
- Прокурор мій на зупинці валяється. Впустите, чи самому війти.
- Не пущу! – перегородила дорогу Калина. – Люди! Одиноку жінку зобижають!
- А ось і поняті. – Дільничний показав рукою на сусідів, які повистромляли голови із-за тину, на крик Калини.
- Не заходьте, прошу Вас, - шепнула Калина на вухо поліцейському. – Там, вони!
Максим усе зрозумів, він блискавично вихватив пістолет і стрибнув у дім.
- Усім на землю! Поліція!
Гримнув постріл, потім другий. На задньому дворі вилетіла шиба й із дзенькотом розбилася об бруківку. Стукіт, зойки, шум, гам. А за мить, усе вщухло. Тільки собаки гавкали десь на городах.
- Йой, йой! Що ж зо мною буде? – схватилася за голову, голосячи Калина. Люди з острахом почали заглядати в хату.
На підлозі, серед кімнати, лежав закривавлений Максим із пістолетом у руці. Кругом валялися осколки від розбитих пляшок і перекинуті меблі.
- Вбили, вбили!!! – знову, заголосила Калина.
- Ой, догралася ти, дівчино, а все - той твій бізнес, – обізвався хтось із сусідів.
- Так, добрий був хлопець, шкода такий молодий.
- А, що ж то за бандити?
- Дідько їх знає.
- Поприманювала Калина всяких - тепер сама не рада.
Селяни обступили дільничного. Хтось доторкнувся до поліцейського. Він застогнав.
- Живий наш дільничний, тільки непритомний!
- Дайте води!
Односельці допомогли Максиму підвестися. Із рани на голові виступала кров.
Калина кинулася з мокрим полотенцем витирати рану. Дільничний звівся, похитуючись ніби від вітру, тримаючись рукою за голову.
- Казав же капітану, щоб видав мені бойові набої. А так упустив...
- Ох, Божечку, а чим же вони вас так?
- Пляшкою порожньою вдарив. Не помітив я другого. Того здоровила зі шрамом поклав на землю, а інший із заду підкрався…
Калина забинтувала поранену голову, намочивши марлю в горілці.
- А, вас, Калино Василівно, прошу пройти у відділок для дізнання, - Максим відвів руки жінки й сам закріпив пов’язку на голові.
- Ух ти, як гуде. - Трохи заточився поліціянт. – Хто бачив утікачів прохання пройти зі мною й описати.
Охочих виявилось мало. Залишилося тільки дві бабці, та й ті торохтіли щось без діла. Максим розумів, що зараз вирушати навздогін бандитам справа безглузда, в нього паморочилася голова, тому він вирішив допитати Калину.
- Калино Василівно, розкажіть мені про ваших постояльців.
- Ох, як добре, що ви живесенькі, Максим Петровичу. Дякувати Богу милосердному, що зглянувся над вами!
- Калино, перестаньте блазнювати, а відповідайте на мої запитання.
Чому прийшли й куди направлялись ті двоє?
- На болото збирались під вечір. Силою заставили мене їх прийняти. Ви ж самі бачили – озброєні. Навіть ось, які дивні набої мали. - Калина дістала з фартуха й висипала на стіл посріблені кулі.
- Цікаво… Срібні кулі, зазвичай, використовувалися від нечистої сили. Значить і вони теж бачили болотне чудовисько.
- Та які ж вони срібні. Ось, дивіться! - Вона шкрябнула нігтем і