Українська література » Фентезі » Примари Пустомитського болота - Василь Тибель

Примари Пустомитського болота - Василь Тибель

Читаємо онлайн Примари Пустомитського болота - Василь Тибель
стіни.

Зуб відклав свій клумак і став мацати всі стіни бібліотеки.

- Ось, ось воно! Дивись, такий знак, як на плиті з кургану! –

  На кам’яній стіні за рядом книг Адмірал помітив барельєф у вигляді ящірки.     

 - Тут повинен бути вхід.

 Бандити стали грюкати шкрябати по стіні, шукаючи, хоч найменшу зачіпку. Стіна була повністю гладенька.

Зуб спробував із розгону плечем пробити стіну, але тільки болісно зойкнув і відскочив.

- Десь тут повинні бути двері. Стривай-но, я в Професора позичив ось це. - Адмірал дістав із кишені зім’ятий пергамент.

- Так, так, ага! – Розкрив він обірваний аркуш - Крути ящірку за сонцем три рази!

Зуб вчепився в рельєфне зображення й почав щосили її крутити. Він крутив напружувався, та зрушити не зміг.

- Куди ж ти крутиш, надолобню ? Я ж сказав за сонцем, а ти пнешся навпаки.

Коли надолобень дійсно змінив напрям зусилля – ящірка повернулася. Після третього оберту, щось клацнуло і стіна поїхала нечутно в сторону, відкриваючи вхід у чорний тунель.

- Уперед! – скомандував Адмірал, штовхаючи поперед себе Зуба. Той запручався й повернувся за своїм клунком.

- Дурний, потім вернемося й усе заберемо.

- Ні, я своє зразу заберу.

- Добре, візьми ще ті смолоскипи, що стирчать у стіні. От добре, все продумали наперед ці монахи.

- Він чиркнув сірниками, взяв запаленого смолоскипа й пропустивши вперед нав’юченого Зуба, ступив у холодну пітьму підземелля.

- Стіна за ними, як по команді, плавно зачинилася. 

Розділ 21. Не всі дороги ведуть до Риму

 -    Пройдуся по слідах велосипедів, бо мотоцикл тут сяде на «пузо» 

 Дільничний, Максим  Онищенко підпер  залізного коня  й пішов уперед, обережно промацуючи тремтливу,  залиту водою стежку.

За ним, на невеликій відстані, брів його друг і помічник, Віктор  Пасічник. Вони пройшли метрів із двадцять по болоту, поки не натрапили на тверду шосейну дорогу. З берега її не можна було помітити. Поміж  камінням, що тільки трішки височіло над водою пробивалась трава.

- Що це за дорога? Її немає на жодній мапі. Здається, тут давно ніхто не їздив.

- Я чув, що через Пустомитське болото ще радянські військові будували дорогу, але яка її подальша доля, ніхто не знав. Армійці, якось дуже скоро втратили інтерес до цієї місцини, забрали своє обладнання й збудували полігон в іншому місці, – похизувався своєю обізнаністю Віктор.

- Як би там не було, але сліди велосипедів ведуть сюди. Певно діти поїхали цією дорогою. Треба перетягти сюди мотоцикла.

  Максим із Віктором повернулися й стали штовхати свій транспорт. Мотоцикл був тяжкий і провалювався в багнюку, майже, по труби. Пройшло добрих півгодини, поки, у кінець змучені й промоклі, вони випхали мотоконя на сухе. Дільничний спробував завести. Норовливий кінь тільки чхнув, а із глушників потекла вода.

- Мабуть, «свічки» замокли, треба подивитися.

 Віктор Пасічник дістав ключі, й із знанням справи, взявся до роботи. Максима брала нетерплячка, він стояв осторонь і вдивлявся в болотну далечінь, намагаючись хоч щось розгледіти. Він торкнувся забинтованої голови – вона була налита як дзвін, десь в глибині віддавало тупим болем, та мозок працював напружено: «Якщо бандити пішли цим шляхом і випередили їх, тоді що буде з дітьми? Тут серед цього болота ніде й сховатися. Якщо школярі спробують рятуватись на болоті, то трясовини цієї гнітючої твані, можуть зробити непоправне...»

- Довго ще тобі? – вимовив він знервовано.

- А, ти б допоміг, Максиме Петровичу!

  Максим нахилився над мотоциклом, зануривши руки в його нутрощі. Через декілька хвилин залізний кінь знову затріскотів на все довкілля  й покотився по рівному  шосе, несучи на собі двох вершників. Усе було якесь нереальне: і ця дорога,  і небо над ними,  й хмари, що відбивалися у воді, було таке враження, ніби їдеш прямо по поверхні води, чи просто по небу. Вода майже покривала  бруківку  й тільки туман із крапель показував слід від мотоцикла.

 Болото було здивовано дивним гуркотом; мабуть, давненько не порушували його спокій подібні машини. Максим  витискав усю швидкість зі старенького мотоцикла. Він розумів, що вже втрачено багато часу й, можливо, саме зараз дітям потрібна його допомога, а дорога все летіла й летіла вперед. Скільки так проїхали по болоту мотоциклісти не знали, реальність часу, від монотонного торохтіння, втратилася. Раптом попереду Максим побачив суцільну воду – дорога зникла. Заспівали гальма і мотоцикла понесло вбік. Перегріті глушники стального коня зашипіли, ніби розігріта сковорідка, коли мотокінь злетів із шосе в багно. Мотоциклісти шубовснули з головою у скаламучену воду.

 Коли Максим вибрався назад на тверду дорогу, помічник уже викручував свої штани. Там де впав мотоцикл, на поверхні тільки плавали масні плями.

- Чорт забирай, куди раптово ділась ця дорога? Я ж увесь час дивився вперед і мені здавалось, що їй не буде кінця до обрію.

- Таке враження, що шлях провалюється  під воду.

- Я не здивуюсь тепер, якщо й позаду нас дорога зникне.

- Сплюнь, як тоді ми виберемося звідси? Он поглянь, якесь рідколісся, схоже на острівок! Може туди переберемося?

 Вони сиділи на шосе й викручували мокрі речі. Та вода поволі стала підбиратися й до поліцейського. Дорога зникала, поволі провалюючись під воду.

- Максиме, здається твоє припущення справджується - там де тільки-но ми їхали, дороги вже немає.

  Дільничний оглянувся назад, шосе було повністю покрите водою й тільки поросла між камінням трава ще стирчала над водою, позначуючи те місце, де щойно вони проїхали.

- Ось чому про цей шлях ніхто не знає - він зникає в болоті. Може після дощу рівень води піднявся, інакше я не можу це пояснити?

- Про підняття води ти добре придумав, особливо якщо згадати, що остання злива була тиждень тому.

- Невже ця дорога занурюється в болото? Містика якась. В усякому разі нам треба забиратися звідси! Мотоцикла, усе рівно, нам не дістати.

 Вони зв’язали  у вузол одежу й пішли в брід. Попереду йшов Максим. Спочатку води було по коліна, але з наближенням до острова, вона вже сягала до пояса. Віктор, що йшов позаду на хвильку  втратив дорогу, ступив ліворуч і булькнув по груди..

- Тьху, ти! – Виплюнув Віктор  набите в рот баговиння. – Смердюче яке, наче тухлі яйця з під квочки.

 До острова вони пробиралися вже дуже обережно. Вибравшись на суходіл обоє впали як підкошені.

-

Відгуки про книгу Примари Пустомитського болота - Василь Тибель (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: