Примари Пустомитського болота - Василь Тибель

- Ага, Ахмед обдурив і цих. Значить - приїжджі  «копачі». Своїх Ахмед побоявся б дурити. Це підтверджує мою версію про кульгавого. 

  Дільничний склав кулі в пластиковий пакет і поклав до кишені.

- А, що вони шукають на болоті?

- Здається, загубили якийсь скарб. Ще казали, що наші пастушки Одарчин і Надіїн украли в них щось дорогоцінне. Та я сказала, що не знаю чиї то хлопці. Ось таку монету мені дали, мабуть теж фальшива. – Калина простягнула дільничному відібрану в кульгавого громили монету. Вона побоювалася, якби поліцейський не почав робити обшук.

- Так я й знав, хлопці знайшли їхню схованку. Треба негайно їх попередити.  Діти в небезпеці. – Максим зірвався бігти, та в очах у нього потемніло. Дільничний, як підкошений звалився на підлогу.

Коли опритомнів, було вже за полудень, він лежав у ліжку з компресом на голові. У кімнаті господарювала Калина.

- Калино Василівно, скільки я пролежав?

- Та, години зо дві.

     Максим підвівся, одягнувся.

- Ви б краще полежали, я вже викликала швидку й поліцію з району.

- Треба йти до хлопців! Мені вже краще. А ви, будете під домашнім арештом.

- Звісно. Поставила його на ноги, а він під арешт. - Сердито пробурчала Калина.

Сільський шериф вийшов, похитуючись як п’яний, на двір. Він завів мотоцикла й поїхав у кінець села, де жили Василькові батьки.

На порозі будинку стояла Василькова матір.

- Тітко Надю, ваш син удома?

- Ні. Поїхав учора вечором рибалити на Піщане озеро. А що він накоїв?

- Хто з ним ще був?

- Як завжди, Миколка й Мишка взяли. Я б самих без Мишка не пустила, такі шибайголови. А що це у вас із головою?

   Тут підійшла розхристана сусідка.

- Надю, а моєї Надійки, ти не бачила? Сказала, що піде до тітки Варки на ніч, та ніде її немає, ні у Варки, ні в баби Ніни. Я вже всіх обходила.

- Так вона за хлопцями на велосипеді поїхала. - Виглянула з-за хвіртки баба Соня.

- Я негайно на Піщане! Покличте Пасічника! Хай чекає мене біля відділку.

- А що сталося?

- Не хвилюйтеся все добре, але краще забрати дітей звідти, поки не спіймаємо тих «чорних археологів».

Він завів мотоцикла й поїхав до відділку.

- Ти чула, у Калининій хаті бандити сиділи? У нашого «часткового» стріляли. Ох і непутяща жінка - Калина.

- Людочки! Чує біду моє серце. З Васильком хоч би чого не стало, – бідкалась Василькова мати.

     За  годину старший лейтенант і Віктор Пасічник уже були на Піщаному. Та ніхто з тамтешніх рибалок не бачив трьох хлопчиків і дівчинки. Максим був у розпачі.

- Чекай-но - болото! Точно - Пустомитське  болото. З самого ранку мені про нього торочать, а я не здогадався. Там бачили болотяного «кряка», туди збиралися бандити - значить і дітей треба шукати там.

- Звісно, на Чорному озері рибалка, не в зрівнянні з Піщаним, я колись потайки й сам із хлопцями туди ходив. Але й налякалися ми тоді вночі, страшно навіть згадувати. - Віктора ах стріпнуло, від пригаданого.

- І ти, бачив ту болотну людину?

- А звідки ти знаєш?

- Начувся вже.

- Я нікому не казав. Боявся, не повірять, засміють!

- Ну добре, поїхали, дорога кожна хвилина. Діти в небезпеці. – Вони  розвернули мотоцикла на зарослу мичкою дорогу й поїхали у напрямку болота.

Розділ 20. Втікачі

Городами бігли двоє напівроздягнених, дебелих чоловіків, перескакуючи паркани, межі, кілки, для підв’язки помідорів, борозни. Перший нісся, увібравши голову в плечі й притиснувши лікті до тулуба. Він трохи відірвався від приятеля. Задній трохи накульгував. Він біг в одних трусах і майці, правда, на руці в нього теліпались штани. Та ось перший зачепився  ногою за гарбузиння й з усього розгону зарив лицем у кущ перезрілих  помідорів. Той, що відставав на кілька метрів, наздогнав лідера, але й не думав зупинятися. Проте - сталось не так, як хотілося. Втративши пильність кульгавий, наступив на кілок, що підпирав помідорний кущ, той лунко хруснув, від чого другий бігун втратив рівновагу, спіткнувся й гепнувся біля побратима.

- Понастромляли всяких поліняк - сучі діти! - вилаявся невідомо на кого Адмірал. Він при падінні закрив лице руками, тому воно постраждало менше. Зате вбрання, що тримав у руках, було в жахливому стані. Коли ж Адмірал глянув на того, хто впав першим, то всі його негаразди здалися дрібницями. Він пирснув від сміху. Лице, майка, труси й весь тулуб були в місиві - землі з помідорами.  Брудний томатний сік із зеленими зернятами скапував із підборіддя.

- Зуб, ти схожий на колгоспну свиню, яку викачали в грязюці. Чого тебе понесло на це поле? Ще і я за тобою, дурисвітом, погнався.

- Ти, як упав з тріском, Адмірале, я вирішив, що «менти» в тебе влучили. Скільки їх там було?

- Я бачив тільки одного, може, інші були на подвір’ї.

- Ух, як голова гуде.  Чим це Калина нас напоїла?

- Пити треба було менше. Якби я вчасно не прокинувся й не стукнув того «ментуру» по «башці», сиділи б ми зараз в «тюрязі». До лісу вже не далеко, давай по-пластунськи! -

Вони поповзли на животах через помідорне поле, не минаючи кущів. Після втікачів залишався кроваво-томатний слід. Скоро город закінчився, далі був луг, а біля лісу грунтова дорога.

Коли бандити добрались до шляху, на них страшно було дивитись. Брудні, обдерті, майже голі, скоріше схожі на лісовиків, чим на людей.

Адмірал надів вимазані штани. Зуб залишився в подертих трусах. Як-небудь, вмили брудні лиця в калюжі.

- Куди Далі, Адмірале? – Зуб стояв у нерішучості.

- Шеф нам  наказав, будь-що зайти «Камінь», інакше витрясе із нас душу.  А коли знайдемо, щоб несли на пульт керування, а там, в обмін, він нам віддасть все те золото, яке ми залишили в гробниці. Але тепер плани міняються. В село нам потикатися не можна, тому підемо в монастир. Ги-ги-ги!

Зуб теж вишкірився, але дивився на Адмірала нічого не розуміючи.

- Після того як нас із «Джипом» затягло під землю, саме біля монастиря, ми вибралися на поверхню. Тому там і треба шукати вхід у підземелля, яке веде на болото. Золото залишилося там, на пульті керування, серед болота. Шеф казав, що всі ті нори