Примари Пустомитського болота - Василь Тибель
- Мовчи, бовдуре! Таке, менти нам не простять. Треба дати йому пару цих золотих цяцьок. Я ще не бачив лягавого, щоб відмовився від оцього. Ги-ги-ги! – Вишкірившись Адмірал, дістаючи із карману жменю золотих монет. Він розсипав їх на столі. – Що скажеш, Калино? – звернувся до враженої газдині. У тої аж подих перехопило від такої кількості золота. Адмірал криво посміхнувся, задоволений справленим на Калину враженням і налив подільнику. - Пий, Зубе, бо взавтра нам треба йти на болото!
- Я не піду! - замахав руками Зуб. Шрам на лиці, після випитої горілки, в молодика почервонів, від чого вигляд його став ще страшнішим.
Адмірал навіть позадкував, коли розгніваний Зуб підвівся із-за столу.
- Не піду на болото й крапка! Там чортяка живе.
- Що ви таке проти ночі плетете? – Перехрестилася до образу Калина. - Ну й чоловіки пішли, ще й пляшки не допили, а вже чорти ввижаються.
- Я, для твого чорта, ось що приготував.
Кульгавий дістав із кишені чорного блискучого, з посіченою коричневою ручкою, пістолета. Жест був розрахований, щоб ще більше вразити господарку.
- Йо-й! - Калина була настільки налякана, що позадкувала до іншої кімнати й закрила за собою двері. Зуб тільки скептично глипнув із-під п’яних брів. -
- Ну й що? Ти й тобі палив, його ж кулі не беруть.
- Тю, бовдуре. У мене тоді набої закінчилися. Та й ти так по ямах гнав, що я не міг вцілити. Але на цей раз у мене є й срібні кулі - в Ахмеда дістав. – Кульгавий дістав із кишені пачку блискучих набоїв.
- Тепер шкуру цього чорта додамо до скарбу. Ох, Зубчику, розбагатіємо! - Поплескав по плечу п’яного товариша, Адмірал.
- Не піду і крапка! - Зуб навідріз відмовлявся йти з Адміралом.
- Підеш, інакше я й твою шкуру здам. А все інше скормлю тій мохнатій потворі. Чи гуманоїдам, хай розбирають по частинках. Ги-ги-ги! -
Він виставив на загальний огляд всі свої вставні зуби, а потім раптово змінився в лиці й стукнув рукою по столу. Кулі підскочили вгору, а кілька скотилося на підлогу.
- Хватить лірики. Підеш і баста!
- Про що це ви, так сперечаєтесь? – Калина повернулася несучи нову пляшку. Їй прийшла блискуча ідея, поритися в кишенях цих щедрих клієнтів, тому горілки вона не шкодувала.
- Не твоє діло! - гаркнув п’яний і розгніваний Зуб.
- Більше поваги до дами! - Ляснув його по голові Адмірал.
- Пийте, закусуйте! А де це ваш Професор? Усе шукає скарби, а може вже знайшов?
- Найшов, та не дуже хотів ділитися. А тепер жабам лекції читає. Ги-ги-ги! – кульгавий перехилив повну склянку, тепер він уже був у доброму гуморі й пив чарку за чаркою.
- Я казав тобі, беремо золот-т-то й втікаємо-о-о. И-к-к! А тобі цей «мокряк» потрібе-е-ен, та ще залізяка лет-т-тюча? И-к-к! – Зуба вже добряче розвезло, слова в нього запліталися десь поміж зубами – він гикав.
- Цить, дурню! Прикуси язика! Шеф сказав, що його нічого не цікавить, тільки «Камінь царя». Золото нам і на пенсії згодиться, а за камінця заплатять шалені гроші. Зрозумів Зубе?
Та Зуб уже хропів, вткнувшись лицем у недоїдки. За хвилю засопів й Адмірал, відкинувшись на кріслі. Калина ще трохи покрутилася для годиться на кухні. Потім підійшла й стала перевіряти кишені постояльців. Зі штанів старшого бандита, Калина витягла тугу пачку сто гривневих купюр, декілька зім’ятих доларів і жменю золотих монет із зображенням ящірки в короні. Калина переділила гроші, зібрала розсипані по столі монети, потім подумала й взяла тільки одну, решта поклала назад. У Зуба було повно дрібних гривень. Хазяйка не погребувала й дрібними.
- Нічого, хай поділяться, все одно ліку грошам не ймуть.
Піднявши з підлоги кулю, Калина шкрябнула мізинцем – свинець був покритий звичайною сріблянкою.
- Яке ж то срібло? Шахрай, шахрая дурить.
Вона хотіла викинути набої через вікно, проте поклала їх до кишені. Спочатку Калина зібралася піти й розповісти про своїх гостей дільничному, та згадавши, як нечемно він розмовляв із нею напередодні – передумала. Вона вирішила, а й справді, як бандити відкупляться, тоді їй не з медом буде. А, може, ще щось від цих дурнів перепаде. Грошей у них не злічити, не інакше відкопали скарб.
Розділ 17. Провінційний Мегре
Максим тільки-но повернувся з району. Він зайшов до кімнати, скинув запилені чоботи й втомлено впав на ліжко. Хотів задрімати, та з голови не йшли останні події.
Капітан, на цей раз, із зацікавленням вислухав його рапорт. Кістка виявилася вкраденою із Мізинського музею й мала велику історичну цінність.
У місті бачили чоловіка, по опису схожого на подільника Адмірала, який озброєний гнався за двома хлопчиками.
- Ці бритоголові вже зовсім розперезалися: лякають людей, серед білого дня, зі зброєю по місту бігають. – Капітан знервовано ходив по кімнаті.
- Хлопців, хтось запам’ятав?
- Років по тринадцять, білявий і веснянкуватий.
- Отакої!
- Ти що їх знаєш?
- Можливо, то мої пастушки? Треба в селі розпитати, чи не їздили в місто? Вони щось знають про той скарб.
- Ну розпитай! Але, думаю, тут все зрозуміло: ці «чорні археологи», таки знайшли поховання й все витягли звідти. – Капітан зупинився біля вікна й роздивлявся, зроблені Максимом знімки. – Цікава мумія, проте мало схожа на людську.
- А де бачили бандита? – думав про своє Максим.
- Біля лавки Ахмеда. Він торгує мисливською зброєю, а ще скуповує ікони, старовину й золото.
- Значить прошмигнули. Невже через болото, я загубив їх сліди на баговинні? Обвели мене навколо пальця. Може зробити обшук у того Ахмеда? Якщо він скупник, то, певне, половина скарбів із розкопаної могили осіли в нього.
- Потрібні прямі докази. В Ахмеда лапа в області, а без доказів, прокурор санкції не дасть. – Капітан знову пройшовся по кімнаті. - Ну, що ж, дякую тобі, Максиме, за знайдений мамутовий бивень. Сьогодні ж відправимо його до Мізина. Підштовхнув ти наших слідчих на правильний шлях, тепер ми встановимо нагляд за Ахмедом і, можливо, вийдемо і на Адмірала. Тоді й візьмемо їх тепленьких. Думаю, всі цінності вони ще не встигли вивезти. А до твого саркофага приїдуть археологи з Києва.