Примари Пустомитського болота - Василь Тибель
- Пий! – подав Миколка мокру сорочку..
Тонка цівка полилася до рота. Мишко спробував ковтнути. грунт із хруском і скреготом проліз у середину.
- Тьху ! – хлопець виплюнув, залишки землі. У животі неприємно завурчало й різонуло, ніби ножем. Мишко став полоскати рота залишками води, викручуючи сорочку. Василько тримався за живіт і качався від сміху.
- Сильніше крути, може з пуголовка соку надушиш!
- Чого регочеш? Хочеш щоб врізав?
Хлопець відкинув Миколчину сорочку в бік і, перемагаючи біль у животі, посунув із кулаками на Василька.
- Годі вам хлопці! Мишко не звертай уваги, він і мене колись заставив землю їсти.
- Тоді давай його відлупимо! - не вгавав розлючений Мишко.
Василько зрозумів, що перегинає палку. Він підвівся, витер сльози, що виступили від сміху.
- Хлопці не сердитеся, я, просто дивлячись на тебе, Мишко, пригадав, як торік Миколка землею давився.
- Я його зараз стукну! – заскрипів землею на зубах Мишко. Він, із розгону, накинувся на Василька й вони покотилися по траві прямо під сосну.
- А я лозкажу тьоті Наді, що ви тут б’єтесь.
На забіяк ніби вилили відро холодної води. Вони, як присоромлені півні, відскочили один від одного й стали обтрушувати пилюку зі штанів.
- А ми зовсім і не б’ємось, правда, Мишко! Просто прийоми розучуємо.
Насуплений Мишко ствердно кивнув головою.
- Ти так швидко вернулася? Я ж казав, що ми взавтра йдемо рибалити.
- А я бачила, як Мишко з Миколкою пішли сюди, тому вилішила – може ви підете без мене.
Василько, непомітно ногою, засунув вудлище за стовбур старої сосни.
- Дивись ми ж без нічого, як же ми будемо рибу ловити. Дивна ти якась, недовірлива.
- А я вам не вілю? Знову обдулите, як того лазу.
- Іди додому, взавтра зберемося вранці тут біля сосни! – Василько спробував надати голосу впевненості.
Дівча недовірливо подовбалося в носі та йти нікуди не збиралося.
- Слухай, Надійко, сходи принеси Мишкового спінінга! – спробував відіслати надоїдливе дівчисько Миколка, та вона вперто стояла на місці.
Василько підкликав хлопців на нараду. Вони пошепталися.
- Що ж, на сьогодні рибалка відкладається. Збираємося взавтра вранці. Дивись, Надійко, не проспи, а то ждати не будемо.
Хлопці закинули на плечі Василькові снасті й неквапливо пішли до села. Позаду них із вудкою на плечі пленталася Надійка. Перед селом хлопці знову пошепотілися й розійшлися по своїх домівках.
Розділ 14. Блискуча брила
По шосейній дорозі, у напрямку села, торохтів мотоцикл. Молодий дільничний Максим, ловив обличчям приємну ранкову прохолоду, він був у доброму гуморі. Здається, дільничний натрапив на сліди бандитів, розкрадачів могил. Максим був у місті й доповів, що «чорні археологи» грабують старовинні поховання. Капітан Трубач доручив йому зайнятись цим, дуже непростим розслідуванням. Максим почувався справжнім детективом. І хоча фактів зібрано обмаль і капітан скептично ставиться до його звіту, та він - старший лейтенант Максим Онищенко, розкриє цю справу. Він виведе цих «чорних копачів» на чисту воду.
Лише раз побачивши цю шайку, біля Калининого обійстя, Максим зафіксував у пам’яті їхні лиця. І, сьогодні гортаючи оперативні данні, у кабінеті капітана, він наштовхнувся на фото одного з «копачів». Це був, молодий чоловік, років тридцяти – тридцяти п’яти, у дорогому костюмі, з акуратною зачіскою. Максим, тренованим оком слідчого, упізнав на фото кульгавого, хоча той і був на фотознімку набагато молодшим. Під фотографією значилося: що розшукується особливо небезпечний злочинець, на рахунку якого вбивства й пограбування. Бандит спеціалізується на пограбуванні музеїв і контрабанді рідкісних пам’яток культури. В останнє його бачили в Мізині, при пограбуванні місцевого музею. Кривий, Кравець, Пірат, остання кличка – Адмірал. Бандит, можливо, озброєний. Працює завжди з помічником, на лиці якого жахливий шрам.
- Так я й знав! – Аж підскочив Максим, прочитавши текст під фото. Він нічого не сказав капітану, а вирішив сам накрити Адмірала і його шайку на гарячому.
Усі докази, які Максим передав перед цим начальнику, той неуважно переглянув й жбурнув у шухляду.
- Я знаю, що ти, Максиме, багато читаєш детективів, але тут не вигадуй нісенітниць. Ну приїхали люди з міста відпочити. Зелений туризм - це називається. Фактично, що ти проти них маєш? Що копали? Так там не заборонено й, навіть, ти їх не застав за цією справою. Закривавлена сорочка - можливо, побилися; буде заява, притягуй!.. Переїхали курку? – Оштрафуй і крапка. А ти бачиш у кожному злочинця. Мені потрібна звітність по самогонниках і по крадіжках. У тебе на дільниці відсоток не зменшується, а це вже говорить про твоє ставлення до роботи, Максиме Петровичу. Але на всякий випадок приглянь за ними, я тобі даю свободу дій! – Останні слова, Трубач вимовив якось глузливо.
Добре він докаже, й капітану й іншим вискочкам із райвідділу, хто такий Максим Онищенко.
Мотоцикл, огортаючи синім димом придорожні кущі, влетів у село. Біля самого відділку Максим пригальмував. Він забіг у кабінет дістав із сейфа зброю й фотоапарат.
- Можливо, згодиться, - розміркував слідчий. – Тепер я буду збирати всі факти і капітан змушений буде рахуватися з моєю правотою.
Максим зателефонував і викликав Віктора Пасічника, свого друга – колишнього військовослужбовця. Віктор фермерував на невеличкому наділі, та частенько допомагав дільничному.
- Вікторе, приїжджай! Можливо «материх» бандитів будемо брати. Захопи свою мисливську рушницю й мерщій до мене.
- Ого! Так усе серйозно?
- Думаю, так! І не барися!
Віктор, по-військовому швидко, зібрався й за декілька хвилин слідчий із помічником уже сиділи на тріскотливому мотоциклі. Дорогою Максим, перекрикуючи двигуна, коротко розповів про свої підозри й додав останні настанови. Не доїжджаючи до пагорба з півкілометра, дільничний зупинив мотоцикла.
- На цій гнідій коняці ми всіх бандитів розлякаємо. Гуркоче так, ніби пуста бляшанка по бруківці.
- Так, психологічна зброя. - Посміхнувся Віктор. - Ви б його на
