Останній ельф - Сільвана Де Марі

Робі ще довго розповідала, як треба красти. Навіть дещо показувала наочно. А тоді її запитали, як вона дізналася, де лежить масло, і вона пояснила: «М» — як в імені «Марсія», «А» — як у назві «Арстрід», «С» — як у слові «смачно». Ефект був іще більший, аніж коли вона пояснювала методологію крадіжок. Річ у тім, що діти завжди вважали, начебто вміння читати — це своєрідна… як би то сказати?… магія! Незбагненна, непоясненна, недосяжна для них здібність, яка ділить світ на вищих істот, нею наділених, і нижчих, що, як-от вони, не мають ЇЇ й не матимуть. А тепер Робі, присівши навпочіпки, знову й знову писала на землі ті кілька літер, які вона знала, — і магія стала враз доступна й для них. Двом новачкам особливо сподобалася «М», і вони теж заходилися креслити на землі ці два горбики, що були першою літерою їхніх імен.

Діти виписували на землі літери ще дуже довго, аж поки не поснули. У Робі склалося враження, що ці значки на втоптаній долівці не менш, а може, навіть більш важливі за дорогоцінне масло. Виписуючи їх, усі вони ставали хоч трохи менш жалюгідні.

Тоді вона теж загасила свічку й поринула в сон.

Тільки-но Робі заплющила очі, як світ за її повіками став зеленим-зеленим, помережаним химерними золотими візерунками.

Розділ дванадцятий

Щоб не забруднити поділ сукні, Йорш підтягнув його догори й зав’язав вузлом на поясі. То було найнезручніше вбрання, яке він будь-коли носив. Навіть оте жахливе дрантя із жовтої — «для ельфів» — мішковини, яке він мусив носити змалечку, таке тяжке й таке холодне, було набагато зручнішим за оцю хмару тонкого лляного полотна. Утім, він робив усе можливе, щоб не забруднити й не подерти новознайдену одежу. Спати примостився на підвіконні коло одного з тих вікон, у яких іще залишилися бурштинові шибки, попередньо змівши пил віничком із хвостових пір’їн численних сорок, що почувалися вже як удома під стародавніми склепіннями бібліотеки.

Йорш прокинувся вранці від страшенної тривоги, що стискала йому серце. Ніч була сповнена кошмарів: йому снилося, як горить село, вчувалися благання про порятунок, що марно лунали в темряві. Його дедалі дужче поривало в дорогу. Пишне біле вбрання майже не забруднилося. Дракон був надворі, просто неба. Ельф підійшов до нього й повідомив про свій твердий намір чимскоріш рушати на пошуки жінки й мисливця. А тоді, уже без поспіху, з їхньою допомогою, він, можливо, знайде й наречену. Так, він і справді ще зовсім юний, але в ельфів є звичай підшукувати собі супутника життя якнайраніше, хай навіть потім їм доводиться не один рік чекати до одруження. І в ельфів — одна любов на все життя. Кохання для них — річ надто велична, щоб можна було присвятити йому менше, ніж ціле життя. В ельфів часто бувало, що хлопець і дівчина ще з дитинства мають спільну іграшку, якою бавитимуться потім їхні діти. У його випадку це ота маленька синя дзиґа: тато подарував її колись його мамі, а потім вона стала Йоршева.

Щодо того, як саме він мав би діяти, у Йорша була купа різних сумнівів. Він запитав дракона, чи його вбрання підходить для пошуків нареченої, і дракон запевнив, що кожен, хто зустріне його в такому вигляді, неодмінно виявить до нього якнайбільшу толерантність і розуміння.

Після цього дракон опустив голову й продовжив обгризати крильця печеної пташки.

— Що ти робиш? — запитав спантеличений ельф.

— Снідаю, — задоволено відказав дракон. Він продемонстрував ельфові довгий рожен зі стовбура невеликої ялиці, на якому стриміли обгризені кістяки доброго десятка сорок, сов та глухарів. — Так я допомагаю тобі у твоєму майбутньому подружньому житті. Я вже трохи навів лад у домі, і твоя господиня, коли вона в тебе з’явиться, матиме менше роботи. Я розібрався із птахами, а тобі лишилося тільки вимити підлогу. Половину роботи я зробив за тебе.

Йорш весь аж похолов і зблід від жаху. Дракон ізжер сорок! І сов теж! Оцих маленьких, гарненьких сов з таким кумедно суворим виглядом, і милих скрекотливих сорок. Птахи, правда, зчиняли пекельний галас, не кажучи вже про неймовірну кількість посліду, який вони залишали. Загалом, вони були нестерпні, але це не давало нікому права з’їсти їх, наче боби зі стручка.

— Як? Як ти міг? — ледь видушив ельф.

— Запросто. З розмарином, — безтурботно відповів дракон. — Там коло брами якраз росте кущик.

Дракон позіхнув, а тоді заходився чистити зуби, використовуючи як зубочистку стегнову кісточку з’їденого глухаря.

— Ну, гаразд, — мовив дракон. — Коли рушаємо?

— Ми вдвох? — перепитав спантеличено Йорш.

— Ми вдвох, — підтвердив дракон.

Йорш не чекав такого. То була остання річ, якої він міг би сподіватися. Вирушати у світ людей у товаристві дракона? Як? Це було б не дуже… скажімо так… доречно.

— Розумієш, ти будеш там не дуже доречний. Ти, звісно, дуже красивий, я б навіть сказав, величний, але мені треба непомітно обертатися серед людей, які й так уже бояться ельфів, і не варто додатково лякати їх ще й драконом. — Ельф намагався бути ввічливим, щоб, бува, не образити дракона — і променисто всміхнувся йому. — Тепер ти вже вмієш літати й можеш… як ти ото казав? Ширяти скрізь і всюди, досліджувати всесвіт і поліпшувати його своєю присутністю.

— Досліджувати всесвіт самому — нудно, — незворушно заперечив дракон. — Ми будемо обережні. Летітимемо вночі, а вдень я ховатимуся десь у ярах чи серед хащів. Не хвилюйся: ми зробимо так, щоб мене ніхто не помітив. А якщо й помітить, то завжди можна знятися понад хмари й полетіти геть. Зрештою, ти не забув, що і сходи, і дорогу до бібліотеки завалило каменепадом? Ми бачили згори, що там не пройти. І май на увазі, що моя присутність десь поблизу значно зменшить число тих, хто хотів би тебе зарізати, повісити чи зробити з тобою ще щось неприємне.

У Даліґарі Йорш прочитав колись дивне пророцтво, у якому говорилося про нього. Саме звідти варто починати пошуки.

Оте пророцтво — то була його доля, викарбувана на мармурі, щоб вказати шлях. Він не мав ні батька, ні матері. Усе, що лишилося йому від родини, — це дерев’яна дзиґа та спогад про бабусю, що наказала йти й не озиратися. А проте в далекій минувшині був хтось, хто знав і думав про нього, видивляючись обриси майбутнього в орбітах далеких зірок.

Цей хтось увічнив на мармурі слова, що він стане останнім у своєму роді — і водночас