Останній ельф - Сільвана Де Марі

Йорш показав драконові цю вервечку каменів.

— Хтось залишив нам слід, — радісно заявив він.

— Нам? Та ж ніхто у світі навіть не знає про наше існування!

— Ну, може, і не для нас, але слід точно залишили! — наполягав Йорш.

— Хто ж міг виявитися таким простодушним, щоб лишати стежку з каменів невідомо для кого? З якою метою?

— Щоб знайти шлях додому. Це була дитина. Так само і я колись, як покидав свій дім, лишив слід із каменів, щоб потім знайти дорогу назад. Правда, каменів мені вистачило тільки на півдня, та й ті через безперервні дощі опинилися під водою. У кожному разі, саме так роблять діти, коли мусять покинути місце, яке не хочуть покидати. Вони лишають за собою слід із камінців, і це дає їм надію. Так вони можуть бодай мріяти, що коли-небудь повернуться назад. Коли все навколо сповнює тебе страхом, надія і мрія бувають важливіші за їжу. Але тепер цей слід — для нас. Він показує нам шлях. Правда, іти доведеться пішки. Камені надто малі, щоб побачити їх з висоти.

— Ти впевнений? Я терпіти не можу ходити пішки. Це не по-драконячому. Ходьба — не для нас. Не те, щоб ми не вміли ходити, але сама будова колінних суглобів та середостіп’я…

Місяць сяяв чимраз яскравіше. Слід із каменів привів їх від трави до кам’янистої гірської дороги. Тепер камені лежали вже на порослому травою узбіччі, — це мало б відрізняти їх від каменів на самій дорозі. Вони були всі однаковісінького розміру, круглі та білі. Дитина, що залишила їх уздовж дороги, мабуть, роками збирала ці камінці на березі річки й зберігала, наче скарб, щоб потім обміняти на надію повернутися додому.

Попервах дорога йшла в напрямку з гір у долину, до Даліґара, але потім повернула на схід. Камінці траплялися все рідше, так, наче той, хто їх лишав, вирішив бути ощадливішим. Проміжки між каменями ставали все більші. Дракон ні на мить не переставав нарікати на біль у задніх лапах, не кажучи вже про спину, і пояснювати незаперечні переваги польоту над ходьбою. І справді, яким величним він був у польоті з розпростертими крилами, таким кумедним видавався на землі, скидаючись на велетенську курку-переростка.

Місяць уже зник. Світало. Тепер камені траплялися дуже рідко, тільки на перехрестях — показуючи, куди повертати. Вони лежали за кілька кроків після роздоріжжя, якщо поворот був праворуч — то із правого краю дороги, а якщо ліворуч — то з лівого, щоб не лишалося жодних сумнівів.

Нарешті в променях ранкового сонця зблиснув останній камінець, що позначав початок вузької заболоченої стежки, майже всуціль зарослої ожиною. За якийсь час стежка зовсім зникла в мочарах. Камінчиків більше не було. Перед ними простяглася болотиста місцевість, над якою висіли хмари комарів та іншої мошви, що пробудилася разом зі світлом нового дня.

Рухатися вперед було важко: ґрунт під ногами наскрізь просякнув водою.

Нарешті перед їхніми очима відкрилося щось на кшталт долини, у глибині якої, напівзагрузнувши в болоті, стояла кошара з гілляччя, обмазаного глиною і, судячи із запаху, коров’ячим та овечим гноєм. Вікон у кошарі не було, а за двері правила діра, завішена овечою шкурою.

— Що ж, камінців більше нема, — сказав Йорш. — Але ми вже кудись прийшли.

— Чудово, — відказав дракон. — Це добра новина, а то мої задні ноги вже як дві сардельки, що смажаться на решітці, коліна скриплять, як в’язанка дров, що котиться з гори, а про спину я навіть мовчу. У пузі в мене гуготить від голоду, наче вітер між верхівками модрин. Можемо тут отаборитися, перевести подих і поспати. А ще краще, я тут зупинюся, перепочину й посплю, а ти піди й подивися, що за сарай отам стоїть.

Йорш ледве тримався на ногах, але ніяка втома не могла його зупинити. Дракон причаївся на узліссі під двома високими дубами, цілковито злившись із краєвидом. Після довгої нічної подорожі пішки він був весь запилюжений, а тепер, лігши на землю, ще й вивалявся в грязюці. Химерні візерунки із драконячих лусок, що мінилися різними відтінками зеленого, робили його ще менш помітним на тлі болотяної рослинності.

Юний ельф попрямував до кошари, раз у раз озираючись, щоб упевнитися: дракон справді видавався не більш ніж розмитою плямою серед густої зелені. Підійшовши ближче, він зауважив, що недалеко від кошари стоїть ошатний будинок, мурований з гарного білого та червоного каменю, із гранітним карнизом, на якому вирізьблена вервечка маленьких гусочок з бантиками на шиї та квіточками в дзьобі. Будинок мав дерев’яні двері, розмальовані різнокольоровими сердечками, з комина курився дим, за очеретяним тином дзьобала щось зграйка гусей та курей. З іншого боку від дому простягалася широка лука, оточена грубо збитим палісадом, наїжаченим старими іржавими списами, загостреними дерев’яними палями, кущами ожини й терну. Над усім цим височіли дві вежі для лучників. На луці відбувалося дещо дивне: гурт замурзаних і змарнілих, одягнутих в однакове лахміття дітей копав у розмоклій землі довжелезні канави.

Розділ чотирнадцятий

Цілісінький світ був охоплений страхом. Усі немовби збожеволіли. Дракон з ельфом на спині знову з’явився в Даліґарі й винищив там усю домашню птицю. Скрізь лежали гори з тисяч і тисяч мертвих курей, оповиті хмарами мух та смородом гниття й розкладу. Такі чутки принаймні ширилися між людьми.

Робі ніколи не бувала в Даліґарі, бо її тато й мама уникали там показуватися, але Ґламо, один зі старших хлопчаків, високий і худорлявий, із чорним волоссям, яке спадало йому на лице, бував там і казав, що курей у Даліґарі більше немає, бо Суддя-управитель вирішив, що вони псують вигляд міських вулиць. Подекуди курку можна було ще надибати в горішній частині міста, найнебезпечнішому місці в усьому графстві, куди навіть міська варта боялася зайвий раз потикатися. Однак і там курей було не густо, так що на пальцях можна полічити, і з них вийшла б хіба що невелика купка, але ніяк не гора. Проблема була в тому, що Ґламо полюбляв розповідати небилиці, яких світ не чув. Він був сином двох мандрівних торговців, які ходили від міста до міста й продавали на майданах усяку всячину, аж поки однієї особливо лютої зими їх — як і багатьох інших бродяг — не звели зі світу холод і кашель. Як і всі волоцюги, Ґламо любив хизуватися своїм розумом, він, мовляв, скрізь бував і все бачив,