Останній ельф - Сільвана Де Марі
Палац вивищувався над усім містом. То була неправильна багатокутна брила, достеменну форму якої годі визначити. Веж палац не мав, але одна частина виглядала значно вищою за другу, і це створювало враження якоїсь кривобокості й нетривкості цілої споруди — враження чогось середнього між недобудованістю й напівзруйнованістю.
На відміну від Даліґара, який ельф запам’ятав з дитинства, тут на вулицях зовсім не було курей. Та зненацька одна таки з’явилася з-за брами якогось ветхого будинку. То була стара-престара курка, що ледве тягла лапки, — але точно знала, куди йде. Вона попрямувала до ельфа, і той одразу її впізнав. Тринадцять років тому він воскресив її з мертвих. Очевидно, саме ця обставина й врятувала воскреслу курку від ножа й казана, а зв’язок, що виник між нею та її рятівником, не давав птасі померти своєю смертю. Надовго переживши відведений курям вік, вона не мала більше сили жити. Тепер птаха відчула, що Йорш поруч: коли він воскрешав її, їхні розуми злилися воєдино, і це досі єднало їх. І курка пришкандибала просто до його ніг. Йорш нахилився й узяв її на руки: вони востаннє подивилися одне на одного, і курка нарешті відійшла на вічний спочинок. Юний ельф відчув, як її голівку наповнює спокій, як зупиняється її серце. Підвів очі й поглянув на людей, що стояли навколо. Він був не єдиний, хто пам’ятав історію з куркою і впізнав бідолашну птаху. Окрім вартового, що супроводжував його, на вулиці було ще четверо чоловіків, дві літні жінки, дівчина й та сама зграйка худих і обдертих хлопчаків, озброєних рогатками. Усі вони не зводили з нього очей. Цього разу слово «ельф» прозвучало голосно й виразно. У нього знову полетіло каміння, тепер значно численніше. Встежити за польотом кожного з каменів було вже просто неможливо.
Куди тікати? — запитав себе Йорш. Усі шляхи до втечі були закриті. Лишалася тільки стіна, що здіймалася перед ним. Ельфу досить було уявити себе ящіркою — і ось уже він на самому верху, оповитий, наче хмарою, своєю білою сукнею, а знизу вслід за ним лунають крики та летять камені. По той бік стіни знаходився сад зі старими високими деревами, фонтани, що бризкали водою, та ставок з лебедями. Біля стіни росли велетенські гліцинії, і по їхніх вузлуватих стовбурах Йорш без зусиль спустився вниз. Гліцинії були рясно вкриті цвітом, і це створювало враження якогось райського саду, химерного через свою надмірну розкіш. Йорш знову запитав себе: як можливе таке рясне цвітіння на порозі зими? Він не дуже знався на гліциніях, але навіть їхній запах видавався якимсь неприродно насиченим. Неподалік побачив дівчину, що була, як і він, одягнута в усе біле й, гойдаючись на гойдалці, співала давню пісеньку про дівчат, хлопців і нове кохання. Усе ще ховаючись у тіні гліциній, Йорш наблизився до неї: дівчина була висока, струнка й дуже гарна, з білою шкірою та великими зеленими очима. Вона була вбрана у світлу сукню із золотими візерунками, а її біляве волосся було заплетене в тоненькі косички, укладені хрест-навхрест і скріплені на кожному перехрещенні золотим кільцем. Усе це скидалося на якусь картину або сцену з театральної вистави. Зрештою, дівчина видавалася надто дорослою, щоб збувати час, гойдаючись та співаючи пісень. Та чари оманливої ідилії зненацька розвіялися. Поряд з дівчиною, що гойдалася на гойдалці, стояла інша, низенька й темноволоса, і коли перша доспівала свою пісню, друга наважилася звернутися до неї із проханням. І тут почалося справжнє пекло. До Йорша долинали уривки їхньої розмови, що стосувалася можливості почергово гойдатися на гойдалці. Хоча, власне, то був монолог на тему неможливості почергового використання гойдалки, яке — наскільки вдавалося зрозуміти — було природним і невід’ємним правом білявої дівчини.
— Та як ти смієш?! Затям собі, що я — дочка Судді-управителя… Ах ти ж паскудне дівчисько… Та ти ж дочка… Ти ніхто й нічого тут не значиш…
Мала чорнявка гірко плакала.
— Ти груба, незугарна й дурна. Ти взагалі ніхто. Ніхто. Мій батько… Зарубай собі на носі, що мій батько — це той, хто…
От же ж навісна дурепа! Скільки ж їй рочків? Два з половиною, просто зістарілась не по літах? І що б мало значити оте — «ти ніхто», коли перед нею хтось? Це така образа? Гойдалки — це для малих дітей, а цій панночці вже пора заміж. Так чи сяк, її високість дочка Судді-управителя — справжнє стерво. У Йорша з’явилася спокуса втрутитися й заступитися за малу, але він і так мав досить клопотів і не хотів нових.
Отже, це дочка Судді-управителя? Ще одна причина, щоб не затримуватися в цьому саду. По той бік стіни досі лунали крики, у яких виразно вчувалося слово «ельф». Йорш прикинув, що коли північна стіна палацу, яку він тільки-но переліз, виходить на головну вулицю, то за протилежною, південною стіною, мала б текти річка. Та він запізнився. Брама розчахнулася — і досередини вдерлися десятки вартових, а дівчина з розширеними від переляку очима побігла до обплетеної в’юнкими трояндами споруди в глибині двору. Троянди теж усі цвіли. Йорш подумав: може, хоч зараз менша дівчинка зможе погойдатися на гойдалці?
Тепер головне питання було в тому, як перетнути сад, щоб дістатися до протилежної стіни палацового двору. Йорш знову видерся на стіну та спробував іти верхом, але перечепився ногою об гілку гліцинії й гепнувся назад, на головну вулицю. Вартових уже поменшало, бо більшість була тепер у саду, але хлопців-голодранців стало ще більше. Камені полетіли вже справжнісіньким градом. Дедалі більше з них улучали в ціль: один розкраяв Йоршеві чоло, і біла одежа забарвилася бризками крові. Юнак спробував тікати й побіг так, як
