Останній ельф - Сільвана Де Марі

Коли вода заллє всю землю,

сонце сховається з неба,

прийде темрява й холод.

Коли останній дракон і останній ельф розірвуть коло,

минуле й майбутнє зустрінуться,

і сонце нового літа засяє на небосхилі.

Ці рядки, здавалося, прирікали його на люту самотність. Останній — це значить останній. Той, хто лишається сам-один.

Але в дальшій частині пророцтва був наче проблиск надії.

Утім, що там було далі, він так достеменно й не з’ясував. Здається, там ішлося про те, що він повинен одружитися з дівчиною, у чиєму імені — зоря світанку, з дівчиною, яка була б…

...дочка чоловіка та жінки, які…

Які — що?

А тоді він знайшов отой дивний підручник із драконознавства, де говорилося про нащадків людей та ельфів, які були авторами дивних історій про підмінених принцес. Може, ельфи й люди можуть одружуватися? Очевидно, такі випадки бували, і з-під пера їхніх нащадків народжувалися романи, такі любі драконам-квочкам. Може, бути останнім ельфом — це ще не вирок вічної самотності?

Може, шлях, який накреслила для нього доля, — це не сліпа вуличка, а стежка, устелена квітами?

Так чи сяк, його шлях закарбований на камені в місті Даліґарі.

Щодо напрямку подорожі довелося влаштувати коротку нараду. Батько Ерброу, чи його дід, бував колись у Даліґарі, але річ у тім, що під час висиджування яйця дракон утрачає просторову орієнтацію — на відміну від історичної пам’яті, яка лишається надзвичайно яскравою. Дракон міг назвати ім’я, прізвище й по батькові, рік народження й число дітей кожного з мулярів, що зводили міські мури, але де лежить сам Даліґар — він не знав. Йорш, правда, мав карту, але вона була дуже приблизною та схематичною: усе, що вдалося з неї з’ясувати, — це те, що Даліґар десь на півдні, а це лишало все-таки надто багато невизначеності.

Вони постановили летіти вздовж річки, яка рано чи пізно приведе їх до міста.

Вода виблискувала у світлі місяця, і з цього сліду важко було збитися навіть уночі. Помічаючи внизу світляні квадратики вікон чиєїсь халупи, вони знижувалися й ховалися поміж деревами, якими поросли обидва береги. Темрява, як виявилося, буває різна: чорнота неба, ще чорніша чорнота лісу під ними, так що обриси дерев, коли вони опускалися нижче, вирізнялися на тлі зоряного неба темними плямами, і чорнюща чорнота землі, по якій стелилася, переливаючись сріблом, нескінченна стрічка ріки.

Коли Ерброу летів досить високо, вони не мусили слідувати за всіма закрутами ріки: подекуди вони просто зрізали їх, скорочуючи шлях. Йорш пригадував ту довгу й виснажливу пішу мандрівку, яку він здійснив іще малим у протилежному напрямку: від Даліґара до гір. «Виснажлива» — це, може, занадто, бо коли він утомлювався, Монсер брав його на руки, але довга — це точно. Тепер же вони підлетіли до Даліґара ще вдосвіта. Міські мури, наїжачені загостреними палями, немов гігантський дикобраз — колючками, височіли просто над річкою й відкидали тінь на воду, яка вже виблискувала золотими іскорками вранішнього сонця. Вежі, зубці на стінах, стрільниці — усе було таке самісіньке, як запам’ятав колись малий ельф.

Ерброу плавно опустився на невелику галявину, порослу конюшиною й заховану поміж високими каштанами. Пророцтво було десь у південній частині міста — у протилежному напрямку від отієї величезної брами зі звідним мостом. План був простий: дракон зачаїться тут, у затінку дерев, ледь помітний у блідих променях уранішнього сонця, а Йорш, загубившись серед натовпу людей, прокрадеться повз вартових, що стоять перед мостом, на мості й за мостом, а також повз тих, що прочісують вулиці, і пробереться до південного муру стародавнього Палацу справедливості, де й прочитає оте пророцтво.

Йорш підійшов до мосту з виразом удаваної байдужості на обличчі. Серпанок його химерної білої одежі накривав голову наче каптур, приховуючи загострені вуха та надто світле волосся. Серце в грудях несамовито калатало. Уже багато років він жив сам-один у бібліотеці на вершині неприступної гори, де єдиним його товаришем був дракон. Сама присутність такої кількості людей, яку він бачив перед собою, викликала в нього тривогу. До цього додавався страх бути схопленим, надія знайти якийсь знак власної долі, спогади про Монсера та Сайру, що стискали серце тугою. Він був уже за кілька кроків від міської брами, коли його — хтозна-як і чому — помітили. Усі зненацька покинули свої справи: ті, що балакали між собою, замовкли; ті, що йшли через міст, зупинилися; два бродячі торговці, що продавали яблука й капусту, перестали розхвалювати свій товар й обернулися в його бік. Утім, слово «ельф» так і не прозвучало. Усі просто зайшлися реготом. Звідкілясь з’явилася зграя обдертих дітлахів, ватажок якої мав здоровенні, мов лопухи, відстовбурчені вуха. Обступивши Йорша, вони заходилися з нього глузувати. Говорили всі одночасно, і Йорш нічого не міг уторопати, але й слова «ельф» він теж не чув. Чого ж вони до нього присікалися?

У його бік полетіло кілька каменюк, але жодна не влучила в ціль: зосередившись на траєкторії їхнього польоту, Йорш зумів змістити її вбік. Спершу він злякався, та коли зрозумів, як це робиться, ухилятися від каменів стало навіть цікаво. Утім, скоро одному з вартових набрид цей гармидер, і кількома хрипкими криками він поклав цьому край: жбурляння каменюк припинилося, народ дещо вгамувався. Вартовий був височенький, худорлявий, з довгою сивуватою бородою. Обернувшись до Йорша, він зробив знак, щоб той ішов за ним: мабуть, поведе його до свого начальника й запитає, що із прибульцем робити. Ельф зайшов у місто слідом за вартовим, і це вберегло його від нових нападок. Після років, прожитих у стінах бібліотеки, Даліґар видавався йому просто велетенським і вражав так само, як і тоді, коли він побачив його вперше. Місто було щільно забудоване солідними кам’яницями з давніми колонадами та високими арками, які, перекриваючи одна одну, ділили небо на дивні геометричні фігури. Багато арок мали тріщини, декотрі були напіврозвалені. Подекуди в стародавніх кам’яницях містилися шпиталі чи убогі крамниці, де перед хисткими прилавками вишиковувалися черги охочих купити садовину чи городину. Скрізь стояв нестерпний сморід цвілі. На руїнах розвалених будівель тут і там густо поросли кущі жасмину, і запах жасминового цвіту змішувався з тяжким духом руїни, що заполонив місто. Йорш запитав себе: як так, що вже осінь, а жасмин і досі цвіте?