Останній ельф - Сільвана Де Марі
Голос дракона змусив його схаменутися: він знову поринув у фантазії.
У своєму житті Ерброу бачив лише одну печеру, кілька гір, ліс та море, але й цього було досить, щоб зрозуміти: місце, де вони тепер опинилися, спустошене й безлюдне. Ба більше: це місце просто жахливе. На туші корови вовтузилися грубі білі хробаки, стояв важкий трупний сморід. Угорі каркаючи кружляли круки. З-над ріки повіяв вітерець, що трохи розігнав туман. У котрійсь із хат від вітру грюкнула обламана стулка дверей. Утім, при яскравішому освітленні загальна картина анітрохи не покращилася. Юний ельф був блідий, наче мрець. Біль стискав йому серце й до краю переповнював душу, як це буває, коли помирає хтось дуже близький. Дракон заходився шукати серед розмаїття різних спогадів: і батькових, і дідових, і ще давніших — якісь підказки щодо того, як розраджувати чуже горе, але нічого такого не знаходив навіть близько. Тоді він спробував подумати, що могло б потішити його самого.
— Ті люди, що жили тут, не мертві, — сказав він упевнено. — Тут навколо кості корів, овець, собак. Жодного людського кістяка, чи то дорослого, чи то дитячого. Вони кудись пішли. Або хтось їх прогнав. Або їх кудись повели… Я щось таке собі пригадую: люди мають звичку час від часу переганяти народ з одного місця на друге, а коли хтось скаже: «Дякую, мені й тут добре», — його підвішують на дереві за мотузку, обмотану петлею навколо шиї, і це вельми ускладнює дихання.
Подіяло. Юний ельф одразу ж отямився.
— Справді! — мовив він. А тоді пробігся по селу, від одної спаленої хати до другої.
— Там немає нікого, ні живого, ні мертвого. Значить, вони десь інде! Може, втекли, а може, їх… як то кажуть? — гм-м-м, депортували. Знаєш, люди справді мають звичку депортувати одні одних. От і ельфів вони теж депортували. Помістили в так звані місця відособлення для ельфів, і там, у жахливих умовах, ми всі один за одним вимерли.
— Вимерли від чого?
— Від голоду, мабуть, заживо з’їдені вошами.
— А хіба ельфи не володіють магією?
— Ну, ми маємо певні здібності. Але що з того?
— Чи ж ви не могли нічого вдіяти? Спалити тих, хто вас переслідував, спопелити їх, побити громом і блискавкою? Наслати на них чуму? Чи бодай коросту?
— Усе не так просто. Не всі ельфи мають магічні здібності. Наприклад, мій батько не мав їх зовсім. Більшість із нас уміла хіба що запалити невеликий вогник чи оживити якусь комашку.
— Оживити комашку? Дурня якась, а не здібність!
— Залежить, з якого погляду подивитися: для комашки це навіть дуже важливо. Ти відчуваєш у голові її радість від того, що вона знову жива, і почуваєшся просто чудово. Комахи комахами, а щодо хвороб, то жодний ельф не вмів їх насилати та й не мав такого бажання. Тільки декотрі з нас, — і таких було небагато, — мали здібності, які можна було б використати для війни, але люди боялися, що ми всі такі могутні, а тому зненавиділи нас усіх без винятку. Не маючи, окрім кількох, справжньої магічної сили, ельфи не змогли уникнути виселення, а коли збагнули, що в «місцях для ельфів» на них чекає смерть від голоду, було вже пізно: вони стали надто нечисленні, надто знесилені, надто пригнічені й сумні. А в смутку тоне всяка магія. Мати, у якої померла дитина, назавжди втрачає магічну силу.
— Ви могли вдатися до звичайної зброї: мечі, списи, лук і стріли. Ельфи — славетні воїни й прекрасні лучники!
Йорш задумався. Він не знав, що на це відповісти. Справді, ельфи — воїни, але це було колись давно. Ще до того, як вони навчилися читати біль і радість у головах інших. Якщо навіть маленька мушка, повернута до життя, відчуває таку величезну радість, то який жах відчуває людина, яку ти вбиваєш! Мабуть, саме це й поклало край ельфійській войовничості. Крім того, їх було мало, і вони були роз’єднані. Їх переслідували вже багато століть. Переслідували й убивали. А тепер їх просто переселяли з одного місця в інше, — принаймні таке враження в них складалося. Вони могли забрати із собою свої книги. Це не видавалось чимсь надто серйозним. Коли ж усвідомили, що на них чекає, — їхня доля була вже вирішена, й ельфи змирилися з нею… Бийся — не бийся, це б уже нічого не змінило, тільки додало б страждань… Зрештою, була ще одна річ, — і що більше Йорш роздумував, то більше розумів, що саме в цьому був корінь усього лиха: всі, геть усі хотіли, щоб ельфів не стало…
— І ви вмерли із ввічливості, щоб усіх не розчаровувати? Дуже мило, справді, — у драконовому голосі знову зазвучав сарказм, але цього разу Йорш не образився.
Навпаки, він і сам задумався, чому так сталося. Тепер, коли зайшла про це мова, йому дещо проясніло в голові. Говорячи про якусь річ з іншими, сам починаєш її краще розуміти. Проблема була ось у чому:
— Магія тоне в ненависті. Стривай, навіть не так: у ненависті тоне всяка думка. Як і воля до життя, воля до боротьби… Коли всі проти тебе, найпростіший, ба навіть єдиний шлях, який тобі лишається, — це зневіритися, сказати собі: хай станеться, що має бути. Мисливець і жінка важили своїм життям, щоб урятувати моє… Це значить, що вони… ну так, вони любили мене. Може, вони любили мене не тому, що я ельф, а незважаючи на це, але яка різниця, — вони готові були наразитися на смертельну небезпеку, аби я міг жити… Отож-бо й воно: коли всі проти тебе, коли всі тебе лають, досить, щоб хтось один заступився за тебе, — і ти віднаходиш утрачену силу й здатність боротися… Якщо ж нікого такого не знайдеться — ти вмираєш, і твій народ умирає з тобою…
Ельф похитав головою, а тоді схилив її на груди. Вітер дедалі дужчав. Стулка дверей із грюкотом метлялася на завісах. Юнак здригнувся. Дракон розчулився: «Слухай, тільки-но ти знайдеш, у що вдягнутися, ми полетимо й пошукаємо, куди поділися тутешні мешканці».
Йорш наче ожив. Підвів голову. Кивнув.
— Тут нікого більше немає, — додав дракон. — Може, походи подивися, чи
