Останній ельф - Сільвана Де Марі

це роблять ельфи: уявивши, наче він орел, що шугає у височині, — і майже відірвався від напасників, але наступив на поділ своєї пишної сукні й простягнувся на землі. Йорш підвівся й спромігся забрести в горішню частину міста, де халупи бідняків нагромаджуються одна понад другою, утворюючи мовби гігантський мурашник, порослий колючими каперсами й мізерним виноградом з поодинокими гронами засохлих ягід. Халупи тут були всі із глини та деревної кори. Вулиці, укриті суцільною багнюкою, тут і там перетинали стічні канави та калюжі, і в цій безконечній сітці з брудної води відбивалася білизна хмар і блакить неба. У грязюці порпалися безпритульні діти разом із бездомними собаками, радіючи знайденим качанам капусти чи недогризкам яблук. Ніхто з них не покинув свого заняття, щоб насміхатися з ельфа, а тим паче гнатися за ним. Йорш забіг у плетиво провулків, що вели кудись нагору, раз у раз переходячи в криві й круті східці, — провулків таких вузесеньких, що двом перехожим важко було розминутися. Ніхто зі злиденних місцевих мешканців, що траплялися Йоршеві назустріч: ні стара згорблена бабця, ні кульгавий юнак, що спирався на грубо обтесану милицю, ні жінка з дитиною на руках, — не зробив найменшої спроби зупинити його. Навпаки, вони притискалися до стін провулків, щоб дати йому дорогу, — а тоді плуталися під ногами воякам-переслідувачам. Йорш зрозумів, що тут працює непорушний закон солідарності з усіма, хто з якоїсь причини накликав неласку Судді. Поки переслідувачі розпорошилися лабіринтом провулків, ельф вибіг на самісіньку гору — на невеликий майданчик, з якого було видно річку. Звідти він міг бачити Ерброу. А Ерброу — його.

Світ ураз позеленів. Переможні вигуки переслідувачів змінилися криками жаху. Ерброу-молодший прилетів йому на порятунок. Почувся гучний рик, небо розпанахали язики полум’я. Майданчик виявився досить широким, щоб Ерброу міг тут приземлитися. Йорш застрибнув йому на спину, і вони полетіли над переляканим містом аж до південних воріт. Йорш упізнав галерею з арками, по пам’яті пробіг підземними сходами й коридорами. Ось і арка із пророцтвом. Дракон поволі кружляв над землею, даючи ельфові час усе як слід оглянути. Та пророцтва більше не існувало: його зумисне збили. Сліди зубила, якими, немов віспинами, була всіяна поверхня арки, не залишали в цьому жодних сумнівів.

Один з лучників отямився від страху, наклав стрілу на тятиву свого лука й вистрелив. Ерброу здригнувся — з його грудей заструменіла кров. Йорш зрозумів, чому драконів більше не лишилося: передня частина їхнього тулуба, та, якою вони звернені до світу під час лету, зовсім беззахисна, бо вкрита дрібненькими лусками, анітрохи не міцнішими за луски вужа чи ящірки. Дракон одразу ж здійнявся у височінь і подався геть.

Вони летіли навпростець до Темних гір. Під ними знову пропливали ті самі сади та виноградники, але цього разу, коли сонце було в нього за спиною й не сліпило очі, Йорш зумів розгледіти внизу численні фігурки, що метушилися посеред зелені. Метушилися, однак, не всі: дві маленькі постаті стояли непорушно й проводжали дракона поглядом. Тим часом Ерброу зробив крутий віраж і заховався за вершинами Темних гір. Ось уже й гора з печерою-бібліотекою, а за нею — море.

Розділ тринадцятий

Рана в Ерброу на грудях не була ані глибокою, ані тяжкою. Йоршеві вистачило кількох секунд, щоб загоїти її: коли дракон піднявся понад Даліґаром, стріла вже вийшла з рани, а кровотеча припинилася. Вони ще тільки підлітали до бібліотеки, як рана вже зарубцювалася, а коли приземлилися — на місці рубця була вже звичайна, вкрита лусочками шкіра. Решту дня Ерброу, який почувався просто прекрасно, провів на засніжених вершинах гір, безтурботно ковзаючись по льодовиках і полюючи за глухарями, яких потім запікав на тріскотливому вогнищі із шишок та розмарину. Йорш тим часом лежав горілиць на підлозі печери. Він був цілковито виснажений: його мучила нудота й трусило, як у гарячці. Здавалося, усю ту енергію, яка знадобилася, щоб витягти стрілу й загоїти драконову рану, він вичавив із власного серця, і тепер уже його груди боліли, неначе пробиті стрілою. До цього додавалося й гірке розчарування, що він не знайшов жодних слідів Монсера та Сайри, якщо, звісно, вони досі живі. Аж під вечір Йорш трохи оговтався й виповз надвір, де напився холодної води з калюжі. На його сукні чого тільки не було: грязюка, у яку він падав, сліди від каменів, якими в нього жбурляли, кров із розсіченого чола й бризки драконячої крові, а головне, послід різноманітних птахів, здебільшого сорок та сов, що вкривав підлогу, на якій він валявся, знесилений, іще відтоді, як зліз із драконової спини. Білим залишилося тільки мереживо навколо шиї, та й то не все. Загалом колір сукні коливався від цегляного до яскраво-червоного, з коричневими, чорними та сіруватими плямами й характерними зеленими цятками від посліду синиць, котрі наїлися морських водоростей.

Утім, наступного дня Йорш почувався значно краще й вирішив поновити пошуки. Треба було ще раз повернутися до Арстріда.

Щоб не так впадати в очі людям, вони вилетіли, коли вже смеркалося. Вечірнє небо було не надто прозоре, але й не дуже хмарне. Вони летіли понад модриновими лісами, що височіли непорушно, наче кам’яні колони, в останніх променях призахідного сонця, а далі над каштанами, з яких повільно облітало пожовкле листя, відблискуючи в слабкому світлі нечисленних зірок.

Ліниво змахуючи крилами, дракон поступово збавляв висоту, описуючи широкі кола над рівниною, де лежало сплюндроване село. На небі вигулькнув тоненький місяць, і його світло зразу ж побігло зайчиками по закрутах річки. У цьому світлі, що водночас і линуло згори, і відбивалося від водяного дзеркала, виразно вимальовувались обвуглені рештки спалених хат. Зненацька на місяць насунулася хмара, і все поринуло в темряву. Йорш сидів на спині в дракона: тут було зручно й тепло. Та його не полишало гірке розчарування, що досі він так нічого й не зміг з’ясувати. Він вирушив на підкорення світу й на порятунок своїх приятелів, але не мав найменшої гадки, в якому напрямку рухатися.

Дракон приземлився. Вони з ельфом порадилися, що робити далі. Путніх ідей у жодного з них не виявилося.

Хмару віднесло вітром, і на небі знову засяяв місяць. Йорш опустив погляд: просто коло його ніг у високій траві виблискувало щось незрозуміле. Він нахилився й підняв: то був білий камінь, від якого відбивалося світло місяця. Перевів погляд трохи далі. Тоді розгорнув траву руками. За крок від першого каменя був ще один, тоді ще і ще. З висоти його зросту