Останній ельф - Сільвана Де Марі

кілька стріл. Робі, Каля та Крешо кинулися на землю, прикривши голову руками. Йорш і далі лежав нерухомо: він ледве дихав. У цю мить пагорб удалині за Сирітським домом зненацька зрушився. То був дракон, що причаївся в траві. Він був справді велетенський — й опинився зовсім близько. Усі кинулися врозтіч, за винятком тих трьох, що лежали долілиць на землі, накривши голову руками, а тому не бачили й не розуміли, що діялося навколо. Вони збагнули, що сталося, тільки коли їх овіяло гарячим смердючим вітром. Підвівши очі, вони побачили просто перед собою драконячу морду, і їм стало ясно, що вітер — це подих із пащі, всіяної здоровенними, як рука завбільшки, іклами.

На щастя, дракон на них навіть не глянув. Він шукав способу підхопити Йорша зубами водночас і міцно, і так, щоб не поранити ельфа.

— Робі! — загукала Каля.

— Тс-с-с. Тихо.

— Робі, я впісялася…

— Ну, це не біда. Це навіть добре, — заспокійливо прошепотіла Робі. — Тебе не так смачно буде їсти. А тепер цить.

Дракон, однак, нітрохи ними не цікавився. Він і далі думав над тим, як краще перенести Йорша. Після кількох спроб підняти його зубами він вирішив використати пазурі. Кігтями лівої лапи узяв ельфа за гомілки, кігтями правої — за зап’ястки, а тоді розгорнув свої широченні крила й повільно здійнявся в повітря.

Коли він був уже зовсім високо, йому вслід полетіло ще кілька стріл — але вже без жодних шансів влучити в ціль.

Робі лежала долілиць, не знаючи, що робити, аж поки не відчула, як Тракарнині руки схопили її за плечі й примусили підвестися.

— Ти… — почала Тракарна здавленим від злоби голосом, — ти… ти, мерзотниця, ельф’яча посіпака… атож, ельф’яча посіпака… як і твої батько й мати… слава Даліґару, що їх відправили на шибеницю… чортові негідники… знай, я не спускала з тебе очей… то ти їх спровадила сюди на нашу голову, правда ж? Це ж усе через тебе, га?

Робі навіть не пробувала виправдовуватися, бо знала, що це лише примножить Тракарнину злість і лють її ударів, а тільки, як могла, прикривала голову руками. Усе було так кепсько, що ляпаси здавалися далеко не найгіршою із проблем. Її тато й мама прирекли себе на смерть, а свою доньку — на недолю заради якогось жалюгідного недоумка. Сон, що переслідував Робі ще відтоді, як була зруйнована її родина й усе життя, — сон про дракона й принца в білому, — таки справдився, і їй на голову звалився цей негідник ельф у весільній сукні, закаляній пташиним лайном і ще чимсь, про що краще й не знати, — й остаточно споганив її й так зовсім не солодке життя.

Коли Тракарна трохи вгамувалася, Робі була вже вся в синцях. Тут якраз нагодився Страмаццо, і вони вдвох вирішували, що робити далі. Урешті зійшлися на тому, що Страмаццо особисто піде до Даліґара й попросить про підмогу, необхідну для того, щоб відпровадити до міста цю малу відьму.

— Так, ти — відьма, — додав Страмаццо, обернувшись до Робі. — Ті, що водяться з ельфами, — це і є відьми…

На це знадобиться десь пів дня. З іншого боку, Страмаццо не міг важити своїм дорогоцінним життям, супроводжуючи її сам: дракон і ельф можуть будь-якої миті напасти знову. Без сумніву, вони напали саме для того, щоб визволити її…

Що ж, хай буде так, — з гіркотою подумала Робі, — невдовзі вона вирушить до Даліґара в тюрму, а звідти, найпевніше, на шибеницю — як тільки досягне відповідного віку, бо поки що вона вважається неповнолітньою. Отже, справдилася й друга частина її сну: завдяки драконові й білому принцеві вона таки покине Сирітський дім назавжди.

Вона не пручалася, коли її відвели у вартівню й одягли кайдани. Двоє лучників залишилися стерегти її, чекаючи на підкріплення з міста. Робі скрутилася клубочком, заховавши голову між коліна й міцно стиснувши в руках кораблика та ляльку. Час плинув над нею та повз неї, а в голові, наче зграя божевільних круків, кружляли все ті самі думки.

Час спливав. Раз у раз її очі заплющувалися від утоми, але за стуленими повіками не зринали більше жодні образи, крім одного: зрідка дівчинці ввижалася дитяча долонька з п’ятьма розчепіреними пальцями. Страмаццо повернувся, привівши із собою цілу купу вояків. Робі схопили, зняли з ніг важкі кайдани й одягли на руки легкі залізні наручники, у яких можна було рушати в дорогу. Потім її посадовили на віслюка — це вперше Робі довелося їхати верхи, але вона була надто прибита горем, щоб звернути на це увагу. День видався похмурий, і навкруги стояв туман, що приглушував яскраві барви осені.

Решта сиріт мовчки з’юрмилися на луці за старою кошарою. Чиясь рука помахала їй на прощання й застигла піднятою догори із широко розчепіреними пальцями. Тракарна щось прокричала, але рука вперто не опускалася, і врешті Робі збагнула, що це було не прощання. Це Каля показувала свою ліву руку з усіма п’ятьма пальцями.

На місці був і великий палець, який Каля відрубала собі сокирою два роки тому.

Робі ще раз глянула на Калині руки, бо тепер обидві були підняті догори. Їй перехопило подих, а в очах у неї все попливло. Вона нарешті усвідомила: на її шляху трапилася неймовірно могутня й доброзичлива істота — справжній ельф, а вона тільки й змогла, що плюнути на нього й стусонути ногою! Вона дивилися на Калині руки, аж поки ті не зникли в далині. Осел брів далі й далі від Сирітського дому в супроводі загону вояків, якого б вистачило, щоб дати бій цілій армії тролів.

Розділ п’ятнадцятий

Йорш був у відчаї. Він бовдур, справжнісінький бовдур. Його нудило від самої думки про те, як по-дурному він повівся. То була цілковита, вселенська, несусвітня, пекельна, безмежна, неосяжна, непробивна, непрощенна, невиправна, невиліковна, фатальна, смертельна дурість.

— Ну, згоден, ти поводився не надто розумно, але я не сказав би, що ситуація аж така безнадійна. Надії позбавляє тільки смерть, а вчора, здається, ніхто не вмер…

Драконові слова загубилися в завиванні штормового вітру з моря.

Йорш почувався ще надто кепсько й не здатний був ні на що інше, крім як лежати долі, скрутившись клубочком, і тремтіти, мов осиковий листок. Нестерпний біль, наче лезо розжареного на вогні ножа, пронизував йому великі пальці на обох руках. Його палила лихоманка, шкіра неначе горіла, і тільки холодний вітер приносив коротку полегкість. Йорш лежав на мокрій траві, зануривши руки