Одержима - Марина та Сергій Дяченко
Не розгинаючись, не відриваючись од екрана, вона вишукувала в мережі конференції, форуми й товариства, де тільки згадувався письменник Пратчет, і залишала повідомлення для «хлопця з книжкою». Вона почувалася рибалкою, який ставить дуже густу, дуже надійну сітку в одній тільки крихітній бухті — з надією, що рибинці саме сьогодні набридне гуляти океаном, і вона з’явиться на вогник.
Головним ресурсом, на який вона покладала надії, залишався «Вконтакті». Ірина завела собі акаунт, поставила на ньому привабливу, як їй здалося, аватарку зі зворушливим дівочим личком. Записала в інтереси «Террі Пратчет», і кинулася шукати однодумців, і знайшла — близько сотні.
— Це вже щось, — сказав демон.
Ірина промовчала. Ніхто не обіцяв, що в хлопчика з книжкою конче є акаунт. Ніхто не клявся, що Пратчет у нього в улюбленцях — міг просто читати, просто випадково, сьогодні Пратчета, завтра Дена Брауна. Але демон намагався її підбадьорити, і вона не стала пручатися.
Дівчина. Юнак. Зовсім крихітне дівчатко. Здоровенний дядько. Товста тітка. Ірина переглядала чужі щоденники, вдивлялась у фото на аватарці, і щоразу її серце тьохкало: хлопчик? Окуляри? А міг він знятися без окулярів? Шістнадцять чи сімнадцять років? Цей чи той?
Демон мовчав, тож Ірина гортала далі.
Іноді замість фото на аватарці була картинка, смішна або дивна. Тоді Ірина дивилася на рік народження: дев’яносто перший. Дев’яносто восьмий. Шістдесят восьмий, ого! Усім хлопчикам, що мали рік народження дев’яносто третій або четвертий, вона писала однакові листи: «Привіт, я хочу з тобою дружити, напиши мені, Іринка».
Розмірено цокав годинник. Пів на одинадцяту вечора; почали надходити відповіді: «Давай, додаю в друзі».
«А ти взагалі звідки? Крім Пратчета, щось любиш?»
«А можна тебе трахнути?»
На кожен лист вона, терпляче відповідала: «Я тебе бачила в метро в четвер уранці, на жовтогарячій лінії. Ти читав книжку. Точно?»
Хтось не відповідав. Хтось малював здивований смайлик. Хтось оптимістично перепитував: «То можна тебе трахнути?»
* * *
Удома Антон надів гумові рукавички й зняв із піджака презервативи, схожі на тьмяні розтріпані стрічки. Поклав до сміттєвого поліетиленового пакету — разом з рукавичками. Цей пакет вклав в інший, білий, із супермаркету «Перехрестя». А потім у третій, чорний, непрозорий.
Виніс на смітник.
Запхнув піджак до пральної машини й увімкнув делікатне прання.
Тричі помив руки. Потім роздягся у ванній; ноги й стегна мали жахливий вигляд. Були схожі на географічну мапу — в синцях різних форми й кольору, наче в обрисах озер.
Антон довго мився; потім, натягнувши спортивні штани й майку, заходився прибирати у квартирі. Мив підлогу — ретельно, протираючи плінтуси особливою ганчірочкою; витирав меблі, не забуваючи про найнедоступніші куточки, про карнизи та верхи високих шаф. І знову мив підлогу — кілька разів поспіль у всій квартирі.
Йому вже траплялося через усе це проходити. Не вперше і, мабуть, не востаннє. Тато казав йому: «Навчися себе обороняти!» — але, коли був живий тато, то й потреби такої якось не виникало. Антон умів тоді ділитися іграшками, умів на добро відповідати добром, а на зло — люттю. І ніколи — або майже ніколи — не бував жертвою.
А тепер у нього наче на лобі написано: «Вдар мене».
Одне добре в цій ситуації — зі школою покінчено, Антон туди не повернеться. Хоч-не-хоч доведеться переходити до іншої. А ще краще — на екстернат. І хай воно все горить.
Антон увімкнув комп’ютер і, поклавши підборіддя на руки, чекав, доки машина завантажиться.
* * *
Демон ходив кімнатою туди-сюди. Стрілка годинника почала нове коло; в Ірини злипалися очі.
— Мотив? — питав демон у годинника і в люстри. — Який може бути в підлітка мотив? Нещасливе кохання — раз. Цькування товаришів — два. Рентна поведінка — прикинутися самогубцем, налякати батьків, випросити щось — три. Психічне захворювання — чотири.
— Усе інше — п’ять, — пробурмотіла Ірина.
На екрані відкрилася нова аватарка — чи то кіт, чи то ведмідь, із п’ятьма ногами, з мрійливою всміхненою мордочкою.
— Дев’яносто третій рік народження, — сказала Ірина. — Ще один.
— Весела яскрава картинка, — сказав демон. — Такі не думають про самогубство.
— Хіба ти знаєш, що в нього сталося? Нещасний випадок? Утрата? Хвороба? Та що завгодно!
Вона написала хлопцеві з кумедною аватаркою: «Привіт, хочу з тобою дружити, напиши мені, Іринка».
* * *
Аватаркою «Вконтакті» в нього була картинка, яку надіслав давно забутий, випадковий приятель з Америки, — ніби дитячий малюнок, схожий на кота ведмідь із п’ятьма ногами.
Антон зайшов на свою сторінку; майже моментально надійшло нове повідомлення: «Привіт, хочу з тобою дружити, напиши мені, Іринка». Ця Іринка буквально щойно додала його в друзі; він криво всміхнувся. Спам або щось іще гірше.
З цікавості він усе-таки глянув, що за Іринка така. Акаунт було створено сьогодні. Інтерес — єдиний — був позначений як «Террі Пратчет».
Антон насупився. Кількість збігів перестала його розважати.
Покусавши ніготь, він написав їй у відповідь: «А крім Пратчета, ти щось любиш?»
І відразу надійшло нове повідомлення: «Люблю. Багато. Може, потусуємось увечері десь на районі?»
* * *
Ірина активно листувалась одразу з кількома співрозмовниками — часто промахуючись по клавішах, роблячи описки, виписуючи на папірець імена й прізвиська. Троє з нових друзів зізналися, що їхали в метро вчора вранці з книжкою на колінах. Хтось із них точно брехав, тому Ірина квапливо призначала побачення.
«Може, потусуємось увечері десь на районі?»
«Так, там «макдональдс» а ти точно прийдеш?»
«Адресу запиши, там «Шоколадниця».
«Адреса? Що, ти точно вирішила прийти, просто сьогодні?»
