Одержима - Марина та Сергій Дяченко

«Ти гарний хлопець, — писала вона, і букви з’являлися перед ним на екрані комп’ютера, — але тобі бракує… упевненості, чи що. Ти ще хлопчак. Занадто нерішучий».

«Ні фіга, — писав він у відповідь. — Ти мене не знаєш ніфіга».

«Книжки — це не життя, ти зрозумій. Зроби щось реально круте, стрибни з парашутом, чи що. Побачиш, як усе зміниться».

Він закусив губу.

«А ти взагалі незайманий?» — з’явився новий напис, зі смайликом.

Антон почервонів.

«Ні».

«Брешеш».

«Не брешу», — він почувався ідіотом.

«А траву ти курив?»

«Курив».

«Знову брешеш».

«Ну, не вір, якщо не хочеш».

«Ти завтра прийдеш? Точно? Я тобі на скриньку адресу скинула».

«Прийду», — написав він і стиснув кулаки.

І додав уголос:

— Ти мене ще взнаєш.

Пізно вранці він спав за столом, поклавши голову на клавіатуру. На дисплеї, поставлені на слайдшоу, змінювали одна одну фотографії з Аліниного альбому: Аліна в купальнику, Аліна у вечірній сукні, Аліна в лижному костюмі й знову в купальнику, і бретелька сповзає з плеча…

Мама тихенько стукнула у двері. Не дочекалася відповіді. Зазирнула; зайшла.

Антон поворухнувся. Сів, із відбитком клавіатури на щоці. Потрусив головою. Квапливо прибрав з екрана слайдшоу.

— Ти чого? — тихо спитала мама. — Антосю!

— Усе добре, — він усміхнувся. — Чесно. Все отак, — і показав великий палець.

— Прокидайся. Прокидайся.

Ірина схопилася, скуйовджена, перелякана, погано розуміючи, де вона.

— Котра година?!

— За чверть третя, — одразу ж обізвався демон.

— Чому ти мене раніше не розбудив?!

— Хотів, щоб ти поспала.

— Що?!

— Увечері ти повинна добре мислити, — сказав він, помовчавши. — Якщо… це, звісно, щось змінить.

Загортаючись на ходу в халат, Ірина почовпала до комп’ютера. Денний сон зробив її голову м’якою, мов пріла солома. Вона почувалася трішки Вінні-Пухом.

«Вконтакті» надійшло безліч повідомлень від нових приятелів, розсерджених через те, що не дочекалися Іринки з рожевою лілією. На пошту звалилася гора технічних листів від якихось адміністраторів, відмова в доставці, вірусоносний спам…

І більше нічого.

— Що тепер робити? — запитав демон.

— Ще є час, — пробурмотіла Ірина невпевнено. — Ще… Правду кажучи, Олегу, я не знаю, що тепер робити.

— А де це все відбуватиметься? — мама смажила оладки, в каструльці під ложкою пузирилися, змішуючись у тісто, борошно й кефір.

— На квартирі.

— Ти там уже бував?

— Ма, я ніде досі не бував.

— Але ти хоч знаєш хазяїна? Чия це квартира?

— Бабусі дівчинки з паралельного класу.

— Не розумію — то ти хочеш од них тікати до іншої школи, — мама вбила яйце, — то йдеш на незрозумілу квартиру…

— Це зрозуміла квартира. Там будуть… мої знайомі.

— І ця дівчинка? — мама зробила невиразний жест головою.

— Так.

— Ну добре, тільки ти телефонуй, будь ласка. Як прийдеш, коли зберешся йти… До речі, коли ти повернешся?

— Не знаю.

Мама перестала вертіти ложкою:

— Не пізніше десятої.

— Мамо, я вже не дитина!

— Антосю, пообіцяй мені, що повернешся до десятої, або я тебе нікуди не пущу!

Він устав і вийшов з кухні.

Іноді це нестерпно.

Антон заправив у нові джинси старий шкіряний пояс.

Довго приміряв куртку перед дзеркалом. Вона здавалася достатньо вільною й довгою.

Визирнув — переконався, що мама дивиться телевізор.

Прокрався до батькового кабінету. Причинив двері. Узяв кобуру з шухляди; приладнав на поясі.

Прислухався. Дуже тихо й дуже швидко вийняв із поліетиленового пакета ключ від сейфа. Одімкнув сейф. Вийняв пістолет.

Грала музика — ішов улюблений мамин серіал. Задихаючись од хвилювання, Антон зарядив зброю. Уклав у кобуру й відчув його чудову вагу.

— Антосю! — покликала з кімнати мама.

Він швидко сховав ключ до шухляди стола — знову загортати його в пакет часу вже не було.

— Чому ти в куртці? — здивувалася мама.

— Я зараз виходжу.

— Там тепло!

— Увечері обіцяли похолодання, — збрехав Антон.

— Ну, дивись, — вона обвела його здивованим поглядом. — Якийсь ти такий… Закохався, чи що?

— Та ні, я його кохала. Спочатку — то це точно. Мені було вісімнадцять років, дівчина яскрава, хотілося пожити… Думала, він травичку курить. А він уже на геричі конкретно сидів. Ну й от… Я спершу подумала — кохання, я його витягну, все таке… Сама ледве зіскочила. Він мене обдер, як липку: все, що лишилося від баби, від батьків, — усе виніс із дому й загнав. Ох, скільки це мені коштувало…

Вона замовкла. Демон сидів на підлозі, прихилившись спиною до дивана, і, здавалося, зовсім не слухав.

— Він зовсім був кінчений, — сказала Ірина. — Коли я його вигнала, він через півроку ласти склеїв.

— І тобі його не шкода, — сказав демон.

— До чого тут — шкода, не шкода?! — Ірина розлютилася. — До чого тут… Він моїм першим мужчиною був, ясно?

Демон мовчав.

Ірина знову, як дятел, перевіряла