Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Ходімо! — крикнув демон, якого ніхто з нападників, звісно, не бачив.

— Я тебе з-під землі вирию, падла!

— Я тебе…

— Ах ти…

Залишаючи за спиною потік густого матюччя, Ірина витягла скутер на рівне місце й сяк-так завела мотор. Тріснуло вітрове скло, щось сталося з кермом, і колесо, здається, постраждало — скутер їхав, хитаючись, мов п’яна курка, на щастя, до будинку залишалося зовсім трохи.

Знесилена, вона прикувала моторолер під вікнами.

— Олегу… що це ти зробив?

— Вони б тебе потовкли.

— Ніколи так більше не роби!

— Чому?

— Бо… — Ірина тремтячими руками відімкнула двері, — бо ніколи-ніколи, ні за яких умов, не роби з мене маріонетку, зрозумів?

Вона захряснула двері й знесилено сповзла на підлогу.

Коліно набрякло. Голова розчахувалася від болю.

Годинник пробив північ.

— Ну як це зрозуміти? Як це зрозуміти, чому ні з ким такого не стається, а тільки з тобою?!

Мама була злою й нещасною водночас. Антон не знав, ні чим її задобрити, ні чим утішити.

— Чому з тобою стільки проблем? Ти ж доросла людина! Ти ж знаєш, я гарую на роботі як коняка!

Антон мовчав.

— І хто це зробив?

— Яка різниця?

— Що значить — яка різниця? Мені завтра йти до директора! Пояснювати, що сталось і чому ти кидаєш школу! І куди ж ти підеш, можна спитати?

— До іншої школи.

— Тебе там хтось чекає? Чи ти підеш у свою стару, до кримінальників? До наркоманів?!

— Піду на екстернат.

— Послухай, іди, куди хочеш. Роби, що хочеш! — у маминому голосі з’явились істеричні нотки. — Я думала… після татової смерті… ти будеш мені опорою, а ти…

І вона заплакала, і це було найгірше на світі.

— Трьом клієнткам я сьогодні відмовила! Трьом! Вони більше не прийдуть, не сподівайся!

Віка так кричала в телефон, що апарат, лежачи на столі, аж підстрибував.

Ірина стояла перед дзеркалом у самій білизні. Розбите коліно було схоже на невеликий м’яч.

— Ти взагалі працювати збираєшся чи ні? Ти знаєш, що нам треба за офіс виплачувати? Ти знаєш, скільки коштує твій скутер, і за нього ще доплачувати, якщо ти його поламала!

Ірина поглянула на демона. Той мовчки й відсторонено дивився у вікно.

— Ти мене чуєш чи ні?!

— Чую, — сказала Ірина, беручи зі стола телефон. — Вибач. У неділю почнемо працювати.

— У неділю? А завтра що? Завтра субота, найхлібніший день…

— У суботу духи не велять мені працювати. Вибач.

І вона дала відбій.

Демон лежав на дивані, закинувши руки за голову. Це була дивна, беззахисна й дуже домашня поза.

— Олег?

— Одягнися, — пробурмотів демон.

— Що?

— Одягнися, ти мене взагалі за людину не вважаєш? За чоловіка?

Ірина гмикнула. Взяла зі спинки стільця халат, накинула на плечі:

— Соромишся? Я думала, демони, як лікарі, до всього звикли…

Він щось невиразно пробурмотів і повернувся обличчям до стіни.

— Олегу, — Ірина, кульгаючи, підтягла до дивана стілець, — як це так вийшло, що я їх… побила? Одна?

— Руками. Ногами.

— Ти за мене бився, виходить? Ти в мене вселився, і я отак билась… як у кіно…

— У кіно… У тебе суглоби не розім’яті, м’язи не розтягнуті, так що не тіш себе.

— Ти що, десантник? Чемпіон зі східних єдиноборств? Ти справді вмієш битися?

— Умів.

— Як?

Демон сів на дивані:

— Просто так! Котра година?

Обоє одночасно глянули на годинник: п’ять хвилин на другу.

Антон зайшов на сторінку «Вконтакті», щоб видалити акаунт. І в останню мить зупинився, побачивши повідомлення від Аліни: «Привіт, ти там як узагалі?»

Він сумно всміхнувся. Подумав і написав: «А яка різниця?»

Моментально надійшла відповідь: «А мені твій Пратчет сподобався. Продовження є?»

Він кілька секунд дивився на монітор, не вірячи тому, що було там написано.

«Є».

«Даси почитати?»

Антон нервово зчепив пальці. Написав: «А хочеш?» Видалив, написав: «А треба?» Знову видалив; перевів подих, написав: «Будь ласка».

Світанок застав Ірину за роботою — за допомогою декількох програм вона складала фоторобот. На екрані перед нею був хлопчик в окулярах, худий підліток із низько посадженими вухами, з гострим носом, невеликими очима й трикутним підборіддям. Вона не бралася судити, чи велика схожість, — але цей хлопчик принаймні нагадував живу людину.

— Ще спробуй інші брови, — сказав демон. — Ні. Поверни, як було.

— Так схоже?

— Ну… можна впізнати.

Вона знову відкрила пошук і набрала у віконечку: «Як розіслати спам».

Прокидалися пташки за вікном. Прокидалися двірники. Ірина, протираючи злиплі очі, розсилала скрізь, куди могла дотягтися, портрет-фоторобот і маленький текст до нього: «Привіт! Я асистент по акторах режисера Тимура Бекмамбетова. Шукаю хлопчика, зображеного на фото, щоб запросити на проби на головну роль у новому фільмі. Якщо хтось знає адресу, або телефон, або ім’я цього хлопчика, повідомте мені на мейл…»

Частина листів поверталася. Частину поглинали пильні спаморізи; Ірина відчула, що засинає.

— Тепер треба чекати, — пробурмотіла, ледь ворушачи губами. — Я посплю трішки,