Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Я думала, — Ірина лавірувала між машинами, — ти все про мене знаєш. Якщо вже в мене вселився.

— Я до тебе в голову не лізу.

— Дякую.

— Я не міг би бути твоїм чоловіком, — знову почав демон. — І не розумію дурнів, які намагалися.

Ірина виїхала на вільну дорогу, і двигун заревів.

Антон сидів один за партою, розрахованою на двох. Так було завжди, від самої його появи в цій школі. Він не міг зрозуміти, чому так виходить.

Закінчувалася геометрія. Наостанок була нескладна самостійна робота, Антон закінчив її за три хвилини до дзвінка.

А за хвилину до дзвінка двері раптом відчинилися, увійшла в супроводі секретарки яскрава дама в піджаку, з начесаним на потилиці волоссям; кожна деталь її костюма, зачіски, макіяжу начебто кричала: «Я Чиновник від Освіти! Я Вчитель у Квадраті!» Антон сам здивувався, звідки в нього такі думки. Наче жінка як жінка…

І раптом він її впізнав. Це була та сама божевільна, яку він бачив у метро, яка говорила сама з собою й навіщо чіплялася до хлопця з телефоном; правда, тоді вона була в джинсах і куртці, без макіяжу. Навіщо вона тут? Звідки взялася? Чому так різко змінила вигляд?

Про всяк випадок він глибше просів за столом і опустив очі. Тому, що турбує або лякає, не можна дивитися в очі; ніхто його цього не вчив. Сам інстинктивно здогадався.

— Добрий день, діти! — сказала жінка точнісінько тим самим голосом, яким звичайно говорять нудні вчителі з багаторічним стажем. — Хто з вас читав Террі Пратчета?

Якби він не був напоготові — попався б і звів здивовано очі. Але тепер, почувши питання, він тільки нижче нахилився над партою, вдаючи, що пише в зошиті; незрозуміла ситуація починала лякати. До чого саме ця жінка ставить саме це питання? При чому тут Пратчет, це явно не найпопулярніший автор серед тіток її віку. Навіщо вона з’явилася в класі?

— Я читав, — відгукнувся Сергій Охотніков, що сидів в іншому кінці класу. — А шо?

— Спілка бібліотечних діячів пропонує тобі взяти участь у вікторині, — скоромовкою сказала жінка, пильно розглядаючи Сергія. — Скажи… ти не носиш окулярів?

В Антона тьохнуло серце.

— Ні, — Сергій здивувався. — А що?

— А в метро ніколи не читаєш?

Сергій похитав головою.

— І правильно, — згаслим голосом сказала жінка. — Навіщо псувати очі? Потім окуляри носити доведеться…

— Це не він, — сказав демон. — Той вужчий у плечах. Ну й окуляри.

Ірина, примружившись, знову оглянула клас. Ну й здоровенні дівиці — дорослі вже, хіба таким до навчання? А хлопці дрібніші. Хоча й великі є. А он іще один сидить, у задньому ряду, сам за партою, щось пише — відмінник, напевно… Якщо відмінник — чому на «Камчатці»? Теж без окулярів. У цьому класі взагалі немає очкариків. Ніхто не читає в метро.

— Деталі вікторини — на сайті пратчет-ру, — Ірина не виключала, що такий сайт існує насправді. — А тепер, — повернулася до секретарки, яка її супроводжувала, — мені треба терміново зайти ще в одинадцятий «Б», терміново, до дзвінка…

Дзвінок застав її в коридорі.

Випереджаючи секретарку, ризикуючи викликати нерозуміння, вона ввірвалася до класу першою. Заповнюючи простір собою — голосом, піджаком, ліктями, — розкотисто запитала:

— Діти, хто з вас читав Террі Пратчета?

Уже ніхто не слухав.

Учитель, худий дідок, подивився на Ірину, як на мару. По всьому класу галасували, верещали, ревли юними басами, кидали книжки до рюкзаків, шпурлялися зошитами; тільки одна дівчинка на другій парті, дуже здивована, дивилася просто на Ірину:

— А що?

«Шкода, що ти не хлопчик в окулярах», — подумала Ірина.

Ця школа була восьмою на її шляху і, очевидно, останньою. Якби навіть відьма літала на мітлі, а не гасала на моторолері — все одно неможливо, неможливо за три години зробити більше. Доїхати, переконати, увірватися, пройтися по класах, повторюючи й заново придумуючи дурний текст. Усього вісім шкіл із п’ятдесяти в списку. Чи варто було й заходитися?

Напевно, про неї вже говорять, як про авантюристку; напевно, хтось заробить по вухах за те, що людину без документів, із вулиці, вільно пускають до навчального закладу, та ще й ведуть до дітей. Напевно, вже ясно, що немає ніякої спілки бібліотекарів, що в найкращому разі Іринина витівка — рекламна акція якої-небудь компанії «Пратчет» із продажу мила та комп’ютерних ігор…

Вона уникала дивитися на демона. З кожної новою невдачею він ставав дедалі тихішим; надія, що зробила його таким говірким сьогодні вранці, тепер зникла майже повністю.

«Будь ласка, Ірино, знайди цього хлопчика!» Вона так і сяк згадувала його слова; дивно, але демон, потойбічна істота, у той момент вірив Ірині, як дитина — Дідові Морозу. Або хотів вірити.

А тепер його надія протанула майже до самої землі.

— А що? — знову спитала дівчинка з другої парти. Вона була цікавою, навіть гарною: з мигдалеподібними глузливими очима, з іронічним повногубим ротом.

— Ти читала?

— Ну… переглядала, — зізналася дівчинка. — По-моєму, дурня.

— Аліно! — покликала її інша дівиця, пишна, з величезною груддю. — Ти йдеш?

Антон не любив збігів.

З коридорного вікна він дивився, як дивна жінка бреде двором, а за нею звіддалік іде охоронець, підозріло червоний. Напевно, шкодує, що взагалі її впустив. Що за жінка? Справді божевільна? Чи якийсь рекламний агент?

Але чому вона шукає хлопчика в окулярах, який у метро читає Пратчета? Що за дурний збіг?

Ледве волочачи ноги, жінка дібралася до скутера, пристебнутого до стовпа біля шкільних воріт, і, на новий подив Антона, завела мотор. Затріщало, задиміло, і ця пародія на транспорт — а з нею пародія на Шкільного Чиновника — поїхала, потрапляючи маленькими колесами в усі вибоїни на дорозі.

У цей момент