Одержима - Марина та Сергій Дяченко
Щулячись, він прочинив двері. Визирнув у коридор; їхня квартира була зовсім маленькою, зате з трьома ізольованими кімнатами. В одній спала мама. У другій був батьків кабінет, і нічого в ньому не мінялося ось уже п’ять років. Усе було так, як було.
Висів у шафі кітель з майорськими погонами. Лежали на столі порожні картонні течки.
У маленькому сейфі зберігався нагородний пістолет. Ключ мама ховала в поліетиленовому пакеті, приклеєному скотчем ззаду шафи. Мама думала, що це надійне місце; Антон відклеїв пакет, вийняв ключі, одімкнув сейф. Пістолет треба було тримати в порядку, і Антон це вмів краще за багатьох.
Він розстелив на столі ганчірочку. Поглянув угору, на фотографію в рамці. Батько дивився на нього, всміхаючись.
Але нічого не міг підказати.
* * *
Відьма прокинулася серед ночі від різкого звуку. Уві сні подумала: «Невже гади-сусіди надумали вночі довбати стіну?!»
Знову заснула й, заснувши, зрозуміла, що звук був уві сні. Їй снилися жахіття. І не дивно: після таких пригод!
Вона потрясла головою, намагаючись викинути неясні деталі сну. Пеклом лякали в давнину дітей та селян, щоб не пустували й нижче гнули спину; в пеклі були вогонь і пательні, стогін і скрегіт зубів, але різкого звуку, схожого на постріл, не було.
Вона навстіж відчинила кватирку, повернулася в ліжко і, покрутившись, примудрилася задрімати знову. І одразу ж звук повторився: це був постріл.
Вона увімкнула торшер.
У квартирі було порожньо. Уперше, можливо, в житті, самотність її налякала.
— Олег?
Тиша.
— Олегу, ти тут?
Вона почовпала до ванної. Подивилася на себе в нове дзеркало на стіні: бліда, мокра, досить-таки стара, з пом’ятим лицем тітка.
— Душно, — сказала вголос.
Подивилася на годинник — пів на четверту. Обірвала аркуш календаря; «післязавтра» перетворилося на «завтра». Завтра за півгодини до півночі хлопчисько накладе на себе руки. Що більше Ірина намагалася про це забути, то голосніше скреготало у вухах: хлопчик помре. Він помре. Ще можна зупинити. Завтра, о двадцять третій тридцять дві, все стане незворотним, усе відріжеться, як ножем, і настане пекло.
Але поки що іще можна.
На кволих ногах повернулася до кімнати, сіла за стіл і ввімкнула ноутбук. Інтернет не знає дня й ночі; уночі в Інтернеті так цікаво…
В усьому будинку стояла тиша, але за вікнами наближався світанок. Скоро заспівають пташки; події сьогоднішньої ночі видалися далекими, як історія наполеонівських воєн. Життя прекрасне, у ньому стільки можливостей, ти молодий, здоровий, перед тобою весна, літо, осінь… Ба ні — ти, скотина така, шпурляєш своє життя в лице Богу, мовляв, заберіть цю гидоту…
— Знайду його — розпишу нижче спини паском, чесне слово, — пообіцяла вона спересердя.
Пошукала школи поблизу метро від Нових Черьомушок до Третьяковської. Їх виявилося не просто багато — їх було кількасот.
— Безнадійно…
Відкрила пасьянс. Переклала на екрані кілька карт.
Знову повернулася в браузер. Розгорнула перед собою аркуш паперу. Розсортувала школи за ступенем імовірності: відмела найдорожчі — учень такої школи навряд чи їхав би на метро. Відсікла звичайні — чого їздити щоранку до районної школи, простіше податися до першої-ліпшої, ближче до будинку.
Ні, все-таки безнадійно.
Шкіл із поглибленим вивченням англійської, з гімназійними класами й іншими бонусами набралося кілька десятків — при тому, що навчальні заклади в самому центрі Ірина взагалі не брала до уваги. Годинник пробив шосту, коли аркуш із зошита був пописаний адресами й телефонами — всіх шкіл, які вона визнала відповідними для перевірки. Сьогодні п’ятниця, останній навчальний день тижня; скільки там у них уроків? Шість, сім? До третьої дня, найпізніше…
Є ще одна прикмета — форма. Синій піджак з емблемою.
* * *
О сьомій п’ятнадцять Антон, уже цілком готовий, накинув синій піджак з емблемою. Подивився на годинник, потер перенісся й вирішив сьогодні надіти лінзи. У лінзах було зручніше, ніж в окулярах, він тільки не любив надівати ці тоненькі липкі плівочки — пальці здавалися неповороткими, багато часу забирало вранці. Але сьогодні час був, і лінзи наділися без примх.
Рівно о сьомій двадцять він вийшов з дому й пішки рушив до метро.
* * *
Мовчазний потік людей, що вже розліпили очі, але ще не прокинулися, заливався до вагонів, мов розплавлене олово у форми. Від самого початку було ясно, що проінспектувати кожен вагон кожного поїзда не вдасться, що шансів мало, у найкращому разі один до семи; Ірина розуміла, що робить дурницю, але нічого кращого вигадати не могла.
— Пропустіть.
— Куди лізеш?
— Пропустіть!
Щохвилини ставало складніше. Витягнувши шию, вона розглядала сидячих, стоячих, вихоплювала поглядом підлітків; ось очкарик із книжкою…
— Агов! Ви що?!
— Хамка!
— Куди прешся?
Вона пливла в юрбі, як у густій пітній лаві. Вона штовхала, і її штовхали у відповідь. Вона наступала на ноги, і їй наступали — зі злістю. Дібравшись до очкарика з книжкою, вона ледве не збила його з ніг; хлопець зло озирнувся. Йому було років вісімнадцять, він читав якусь технічну документацію.
— Вибачте, — сказала Ірина тоном, яким звичайно кажуть «Щоб ти здох».
Хлопець відсунувся, наскільки це було можливо. Ірина обернулася до виходу й раптом, серед безлічі відбиттів у темному склі, побачила демона Олега.
Йому не було місця у вагоні, але у відбитті він стояв у неї за спиною —
