Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Вона почала вдивлятися з подвоєною силою. Побачила вдалині потилицю з кіскою, червоне вухо й дужку окулярів — підліток стояв у самому кінці вагона спиною до Ірини й нічого не читав, а бавився з телефоном — але це був підліток в окулярах, і вона відновила свій шлях, важкий, як у волзького бурлаки.

Поїзд уповільнив хід перед станцією. Ірина, навпаки, прискорилась, наче частка в адронному колайдері…

Антон стояв, учепившись за поруччя, відчуваючи, як тисне на нього ранкова юрба. Крізь прозорі двері було видно сусідній вагон; розпатлана й розчервоніла жінка проштовхувалася до хлопця в окулярах, який, стоячи, грався на телефоні.

Здається, вона його покликала — через двері, та ще в реві тунелю, нічого не було чути. Хлопець обернувся; жінка відсахнулася, наче помилившись. Хлопець, здається, сказав щось украй зневажливе, жінка почервоніла ще більше й погрозливо присунулася до нього, але поїзд уповільнював рух перед станцією, і жінка кинулася до дверей. Усі, кого вона штовхала на ходу, невдоволено оберталися, відкривали роти в нечутних лайках…

Поїзд пригальмував перед станцією. Антон протиснувся до виходу. У загальному потоці, мов колода в річці, виплив на перон і пірнув за колону; дивна жінка продовжувала поводитися незрозуміло: стояла, напружена й хижа, і вдивлялася в юрбу, явно когось вишукуючи. Антон сховався за широкою спиною плечистого пасажира й прослизнув повз неї, почувши:

— Зрештою, він міг і спізнитися… Агов, ти мене чуєш?

Хіба мало божевільних у метро? Зійшовши з ескалатора, Антон витяг із сумки пачку вологих серветок і ретельно протер долоні.

— Зрештою, він міг і спізнитися… Агов, ти мене чуєш?

Ірина озирнулася. Потік пасажирів на кілька секунд спав перед новою хвилею. Жоден підхожий хлопчик не потрапив у поле зору, зате на залізній огорожі виявився сидячий демон. Будь-який мент зігнав би його з огорожі, але менти Олега не бачили.

Ірина підійшла.

— Я кажу, він міг і спізнитися. Шкода, що ми не знаємо точно станції, де він вийшов.

Демон знехотя знизав плечима:

— Ти уявляєш, скільки в місті шістнадцятирічних підлітків?

— Так, але ж іще можна його зупинити! Ще можна!

— Я вже перестав сподіватись, — тихо сказав демон. — А ти знову. Ти ж знаєш, що це безнадійно. Хіба тільки диво…

— А що, не буває чудес?

— Навіщо ти мене мучиш? — запитав він тихо.

— Я тебе мучу?!

Наряд міліції, що стояв віддалік, почав, здається, прислухатися. Ірина за звичкою витягла телефон:

— Олегу, що ти там казав про пекло?

— Нічого. Забудь.

— Ти можеш хоч раз відповісти не викобенюючись?

Новий потік пасажирів вивалився з поїзда й заполонив простір хвилею рук, ніг, сумок, голів, стукотом, голосами, чханням. Демон опустив голову.

— Ти хто? — запитала Ірина. — Мрець?

— Я самогубець.

— Правда?!

— Так. Будь ласка, Ірино, знайди цього хлопчика. Будь ласка.

На шкільному подвір’ї, на півдорозі від воріт до ґанку, його наздогнала компашка з одинадцятого «Б». Без Піні — просто п’ятеро здорових лобурів; налетіли, тюкаючи, кілька разів тицьнули під ребра. Пішли далі, регочучи й не озираючись, розмовляючи про своє — наче нічого й не сталося…

Він розвернувся, щоб іти назад, і майже ніс у ніс зіштовхнувся з Аліною.

— Привіт, — вона поспішала. — Ходімо, зараз дзвінок!

І всміхнулася йому.

І він пішов за нею, мов зачарований.

— Добрий день! Це школа? Вас турбує представник швейного товариства «Форма й зміст», ми вивчаємо ринок, не могли б ви сказати, яка шкільна форма прийнята у вашому навчальному закладі? Ні, не артикул, просто яка на вигляд? Бордовий піджак? Так, дякую… Наш представник із вами зв’яжеться!

Старенькі «Жигулі» тяглися в заторі. Водій утомився зиркати на пасажирку; Ірина робила позначки у величезному списку в себе на коліні:

— Ці — ні.

І набрала наступний номер:

— Добрий день! Це школа?

Демон сидів на задньому сидінні. Машина просувалася ледь-ледь.

— Ми так у заторах простоїмо цілий день, — пробурмотів демон.

— Що ти пропонуєш? — гаркнула Ірина в телефон.

Водій підстрибнув.

— Що ти пропонуєш?! — прокричала Ірина, тримаючи мобільний біля обличчя й поглядаючи в дзеркало заднього огляду на демона. — Мені злетіти?!

Машина рушила й знов зупинилась. Ірина притисла до вуха розігрітий від постійного використання мобільник:

— Вікуся? Сьогодні прийому не буде. Ні. Це ще не все! Віко, мені терміново треба взяти напрокат моторолер! Ну, скутер! Я не знаю де! Знайди!

Дала відбій. Перевела подих. Набрала новий номер:

— Добрий день! Це школа? Вас турбує представник швейного товариства «Форма й зміст», не могли б ви сказати… Що? То й що, що ви з нами не працюєте, ви нашої продукції ще не бачили! Що? Та почекайте ви!

Вона відкинулася на спинку крісла. Подумки порахувала до десяти. Набрала той самий номер.

— Алло, — сказала м’яким, майже старечим голоском. — Це школа? Мій синок вступає до вас у десятий клас, Бєляєв-Ценський його прізвище… яка у вас форма? Синенька? А емблемка є? Кругленька? Дякую, пошиємо…

І заскреготала зубами, лякаючи водія. Скільки їх, ну скільки їх, і в усіх сині піджаки… І десята година на циферблаті. І досі жодної зачіпки.

Вони стояли біля вікна. Піня дивився на них — із глибини коридору. Антон удавав, що