Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Мої ніколи не знають і не здогадуються, що я роблю, де гуляю, я їм усе брешу, — з м’якою усмішкою говорила Аліна. — Вони думають, що в мене буде золота медаль… Може, ще й буде, звісно. Але ці репетитори мене заколупали конкретно. У суботу буде кльова туса, ну реально кльова, ти, якщо від дачі відбрикаєшся, свисни мені.

— А де це? — хрипко спитав Антон. — Це… ваш клас збирається?

— Це в Рудого квартирник, Рудий співатиме, ти його не знаєш? Варварин брат, он вона йде… З нашого класу, ну, буде душ п’ять… А так буде купа різного народу… Рудий співає фолк-рок, а буде все на квартирі у Варвариної бабусі, там тісно, взагалі, якщо надумаєш — принось хавчик, піцу там чи ковбасу. Випивка в нас буде. Але якщо хочеш щось особливе — принось для себе джин, чи що ти там п’єш. Так, і ще води — спрайт, фанта, мінералка.

— І Піня буде? — спитав Антон, щокою відчуваючи уважний погляд із протилежного кінця коридору.

— Ну, як же без нього, — Аліна заусміхалася. — А що, ти з ним щось не поділив?

— Ні, — Антон усміхнувся у відповідь. — Я думав, він… Він же не твій хлопець?

— Він?!

Аліна розреготалася. Кокетливо глянула в бік Піні, ніби даючи зрозуміти, про кого йдеться.

І, на очах спостерігача, простягла Антонові руку:

— Здзвонимось. Домовилися?

Ірина витрусила з шафи на диван увесь свій гардероб. Демон мовчки спостерігав.

Вибрала піджак, блузку, пряму спідницю до колін. Продумувала стратегію на ходу, гарячково перебираючи аксесуари.

Колір помади — це дуже важливо. Узагалі грим — одна з найважливіших складових успіху. Форма губів. Колір обличчя; зачіска — начесати волосся на маківці. Об’єм; лак, пудра, шийна хустка…

— Що ти робиш? — не витримав демон.

— Не заважай.

Об одинадцятій зателефонувала Віка:

— Забирай свій скутер. Я на ньому їздити не вмію.

— Вікусю, — у пориві почуттів Ірина ледь не розцілувала мобільний, — я тобі пам’ятник поставлю, за життя, чесно!

— Мені краще грішми, — сварливо відгукнулася Віка.

О пів на дванадцяту Ірина, загримована під Працівника Відділу Освіти, з хусткою, що маяла на вітрі, виїхала на скутері на дорогу — і почала петляти, оминаючи затори, вилітаючи на тротуар, викликаючи ошелешені погляди. Якби вона вилетіла з димаря на мітлі — то й тоді її поява не привернула б такої уваги.

І навряд чи вона дібралася б швидше.

— Здрастуйте! Я зі Спілки бібліотекарів «Книга для школи», у нас проходить акція…

Наткнувшись на нерозуміння в очах шкільного секретаря, Ірина збагнула, що в запалі переплутала цільову групу.

— Спілка бібліотечних працівників «Книга для школи» запрошує старшокласників на захід, присвячений Террі Пратчету. Нас підтримує районний відділ народної освіти, група місцевих депутатів і дитяча кімната міліції… Я хочу попросити вас дати мені можливість зробити оголошення для учнів десятих і одинадцятих класів.

— Зараз урок, — сухо відгукнулася секретарка. — Вам треба було зателефонувати, узгодити з адміністрацією. Якщо хочете — можете залишити інформацію, ми повісимо на дошку оголошень.

— Це не просто інформація, — Ірина насунулася на неї, угвинчуючись очима в очі жінки за канцелярським столом. — Це дуже важливо для кожного підлітка. Я, як мати…

Вона затнулася лише на частку секунди.

— Я, як мати, чудово уявляю проблеми сучасної школи!

(Так.)

— Ці діти, що виросли на закордонній кінопродукції, на відеоіграх, на голлівудських виробах!

(Так, точно.)

— Хіба вони читають книжки? Ні!

Секретарка дивилася на Ірину значно уважніше, ніж доти.

— Хіба вони одержують удома достатньо уваги від батьків? Ні! А наша Спілка бібліотечних працівників прагне зазирнути кожному у вічі. Отак, як я вам дивлюся. Зазирнути у вічі й запитати: «Скільки книжок ти прочитав?» І нехай почервоніє! Нехай зрозуміє, який він невіглас, як багато йому треба зробити, щоб стати гідним своїх педагогів!

— Я запитаю в завуча, — сказала секретарка й зняла слухавку.

— Добрий день, діти! Зізнайтеся: хто з вас читав Террі Пратчета?

Ніякої реакції. Мертві очі, кожен думає про своє; відчуваючи, як ущільнюється час, Ірина пробіглася очима по рядах, вихоплюючи хлопців у синіх піджаках… Ага, ось очкарик.

— Не той, — тихо сказав демон.

Він стояв за Ірининою спиною, майже підпираючи собою дошку. У класі пахло так, як пахне звичайно в школі — пилом, фарбою, вологим деревом, книгами, вереснем за вікном…

— Його тут нема, — сказав демон.

Ірина видихнула. Ну, смішно було сподіватися, що отак, у першій же школі, у першому ж класі.

— Читати модно. Спілка бібліотек бажає вам щасливого дня… — вимовила вона скоромовкою й обернулася до завуча, худорлявої літньої дами. — А ще десяті-одинадцяті класи у вас у школі є?

— На наступному перехресті поверніть ліворуч, — звелів GPS-навігатор, закріплений на кермі моторолера.

— Пальне закінчується, — сказав демон. — Де цю штуку заправляють?

— Гадки не маю.

— Де ти взагалі навчилася на ньому їздити?

— У першого чоловіка був скутер. Доки не продав.

Демон помовчав.

Він сидів у Ірини за спиною, і ніхто, зрозуміло, його не бачив. Для водіїв, що нудьгують у заторі, для пішоходів, що чекають на зелене, навіть для ментів біля перехрестя — божевільна пані в діловому піджаку сиділа одна на своєму старенькому, торохкітливому, димучому скутері.

— А скільки в тебе було чоловіків?

— А тобі яке діло? — мстиво відгукнулась Ірина.

— Просто так, — зізнався демон.