Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Демон не відповідав.

— Ну чого ти вперся й мовчиш?

Демон зіщулився, поменшав на зріст:

— Не має значення.

— Як це — не має? Навіщо ти псуєш мені життя?

— Не має значення. Ми його не знайдемо, цей хлопець усе одно помре.

— Та плювати мені на цього хлопця! Чим це для мене обернеться, що зі мною буде далі? Можна дізнатися?

— Тебе завжди цікавиш тільки ти.

— А хто ще? Я в себе — одна! Я просто намагаюся вижити!

— Не вийде.

— Що?

— Не вийде, — з тугою повторив демон. — Мене чекає пекло. Не таке, де пательні, але все-таки. А ти…

— А я ні до чого! — Ірина злякалася.

— А ти ні при чому, — раптом погодився демон, і вона не повірила своїм вухам. — Але ти все одно колись помреш. І тебе теж чекає пекло.

Ірина обережно поставила чашку на край тумби:

— Але ж іще не скоро?

Він звів злі жовті очі:

— А є різниця?

— Авжеж, є!

— Немає, — сказав він з відразою. — Зрозумієш потім, коли буде пізно.

Він устав і вийшов з кімнати; Ірина якийсь час сиділа, очманіло прислухаючись. На кухні було тихо.

— Олег?

Вона зазирнула в кухню. Ані сліду чужої присутності.

— Олег?!

Його не було. Зник.

Секунду тому життя висіло на волосині, і було воно нестерпним, це життя, отруєним думками про чужі самогубства, за півтора кроку від божевілля й вічного ув’язнення в шизарні.

А тепер усе зникло, розсіялося, мов нечиста сила від півнячого кукурікання.

І стало вільно.

Мама повернулась о дев’ятій, як завжди, змарніла, сіра від утоми. Вечеряти не стала; сіла тільки чаю випити на кухні, де Антон вимив сьогодні до блиску й стінки холодильника, і мийку, й плиту.

— Який ти молодець, — сказала знесилено. — Знов усе прибрав, що б я без тебе робила?..

— Мамо, — сказав Антон. — Мені треба перейти до іншої школи.

Вона зів’яла, враз піддавшись утомі:

— Знову?

— Ця погана.

— І попередня теж була погана… Антосю, це гімназія, ти вчишся безкоштовно, нічого кращого ми просто не знайдемо! Диво, що тебе взяли… Такими силами… Я ж перед директрисою трохи не плазувала, пояснюючи наші обставини!

Антон мовчав; мама придивилася до його обличчя:

— Тебе що, побили?!

— Ні.

— Тоді що?

Антон мовчав.

— Послухай, — знову почала мама, — це ж третя школа за чотири роки! Нехай у старій тебе били кримінальники… Але тут — тут же гімназія! Пристойні діти… Які є! Навчися, зрештою, себе обороняти!

— На добраніч, — сказав Антон і встав.

Мама впіймала його за руку:

— Антосю, ну я все розумію, але один рік потерпи! Один рік тобі лишився, випускний клас! Ти ж повинен нормально написати ЄДЕ! Інакше ти нікуди не вступиш!

— Так, — сказав Антон. — На добраніч.

Будучи дипломованою відьмою, вона не вірила ні в пекло, ні, тим більше, в рай. Вона бачила пекло, працюючи після училища в поліклініці; на пекло легко перетворювалося подружнє життя. Її перший чоловік виявився наркоманом, і тільки диво врятувало Ірину від ранньої смерті в чужому під’їзді. Другий чоловік не мав шкідливих звичок: він мріяв дослужитися до топ-менеджера, а більше ні про що й ніколи не мріяв. Дружина мала чекати на нього щовечора з розігрітим обідом у квартирі, обставленій згідно з фен-шуєм. Ірина знала жінок, для яких таке життя здалось би раєм…

Обидва заміжжя не тривали й року. Незалежність — оце рай; здорова агресія — оце квиток у майбутнє. Перед відьмою, готовою вижити хоч би там що, відступить найлютіший демон.

Вона мала смак до життя.

Цієї ночі вона цілувалася в клубі з хлопцем, років на десять за неї молодшим, танцювала з ним, переплівшись руками, і підсміювалася, дивлячись, як божеволіє його подружка, шмарката, ревнива. Молодість покинула поле бою, поступившись досвіду. Ірина крутила новою жертвою, як дитина крутить йо-йо на мотузочці. У старому джипі, просторому й душному, гарний хлопець підтвердив свої неабиякі якості; в тоновані вікна машини дивилася ніч, ресори покірно приймали навантаження, Ірина почувалася років на двадцять, не більше.

Усе сталося дуже швидко. Вона пішла з клубу після півночі, залишивши хлопця, дещо розгубленого, з’ясовувати стосунки з подружкою.

Піймала таксі. Повернулася додому.

Одним духом випила келих вина.

І потонула у своєму щасті, як у бузковій солодкій перині.

Антон лежав без сну до другої ночі. Потім устав і ввімкнув комп’ютер; цими днями він дуже мало спав.

Уві сні йому іноді згадувалися — знову снилися — ті дні, коли він ходив до дитячого садка, і в нього було багато друзів, і він ділився з ними іграшками, а вони ділилися з ним.

Він і тепер прагнув чимось поділитися. Він намагався. Він дуже хотів мати друзів.

Як було просто в пісочниці. Він простягав синю лопатку й одержував натомість червоні грабельки. Віддавав грабельки й одержував солдатика. Так має бути між людьми: увага в обмін на вдячність. Радість в обмін на симпатію. Зацікавленість в обмін на інтерес у відповідь; чому він увесь час промахується? Чому не відповідає правильно на прості, відомі всім питання?

У попередній