Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Ірина квапливо натисла відбій — поки Віка не помітила, що розмова фальшива.

— З ким це ти? — відразу запитала Віка.

— З Олегом, — зізналась Ірина.

Вічина цікавість скочила кроликом:

— З яким? Тобто… ти вибач, не моє діло, звісно. Якісь проблеми?

— Ти коли-небудь читала Террі Пратчета? — дивлячись повз неї, очужіло запитала Ірина.

— Кого?!

— Уперше чую, — зізналась Аліна.

Вони стояли в коридорі школи, біля вікна; крізь двері сусіднього класу чувся вереск і дзвінке матюччя п’ятикласників, які чекали початку ботаніки.

— Террі Пратчет, — Антон вийняв книжку. — Класно і… дуже смішно.

— Комедія?

— Ну, не зовсім… але смішно.

— Картинка прикольна, — вона мигцем зиркнула на книжку в його руках. У неї були дивні очі — вони неначе весь час сміялись, і незрозуміло було, жартує вона чи говорить серйозно. Мала терпкі парфуми, радше жіночі, ніж дівочі. Антонові страшенно хотілося доторкнутися до її підборіддя, вкритого ледь помітним пушком. До глузливого кутика рота.

— А хочеш… дам почитати? — Антон обімлів од власної сміливості.

Аліна дивилася на нього, примруживши очі.

— Бери, — він подав їй книжку, заздалегідь обмираючи в передчутті відмови.

Вона, подумавши, взяла книжку до рук:

— У мене, взагалі, часу читати зараз… не дуже. Предки заганяли по репетиторах.

— То не поспішай! Тримай, скільки треба!

Вона завагалася.

— Дякую.

І засунула його книжку в сумку з підручниками, у сумку, пропахлу її парфумами, поруч зі своїми підручниками, косметичкою, поруч зі своїм гребінцем! Антон відчув, наче частина його перейшла до дівчинки — і була прийнята з вдячністю.

— Дуже смішна, — він усміхався до вух і розумів, що це непристойно.

— Не думала, Нечай, що ти можеш бути таким позитивненьким, — вона розглядала його з цікавістю. — Слухай, а що ти робиш у суботу?

— Я?

— Це я до того, що збирається гарна туса в гарному місці. Можу сказати, щоб тебе покликали.

— Ні, — Антон раптом злякався. — Мене в суботу… не буде в місті.

— Дача?

— Ага, — Антон зрадів.

Пролунав дзвінок. Антон підхопив портфель, зробив крок коридором, питально озирнувся на Аліну.

— Ну й не поїхав би, — вона всміхнулася з відтінком співчуття. — Сказав би родакам, хай самі копають.

— Ну… я…

На всьому поверсі зачинялися двері; тільки одні, за двадцять метрів, були відчинені: їх притримував ногою Алінин однокласник Піня з одинадцятого «Б».

— Усе-таки подумай, — сказала Аліна. — Туса буде приємна, чужих не кличемо… Але про тебе можу домовитися.

І розправила плечі, від чого її груди піднялись, наче бушприт маленького й гордого корабля.

У кінці коридору з’явилася літня пані з журналом напереваги:

— Дзвінок був хвилину тому! Поглухли обоє?

Аліна всміхнулася Антонові, кивнула й неквапливо пішла на свою геометрію. Її однокласник Піня галантно пропустив даму вперед. Без жодного виразу на лиці глянув повз Антона, зачинив за собою двері.

Антон постояв ще секунду. Потім нервово поправив окуляри і, мов заєць, метнувся сходами нагору.

Віка ходила по офісу, раз у раз сплескуючи руками, ніби збиралася полетіти:

— То що ж сталося, Іринко? Хто він такий, цей Олег? Ми ж не так усе планували!

— Вибач, — вона швидко перевдягалася в кімнаті з черепом, замість довгої сукні натягуючи джинси й блузку. — Потойбічні сили дали мені зрозуміти, що сьогодні роботи більше не буде.

— А завтра? Клієнти на завтра, ми ж не можемо їх скасовувати!

— Завтра? — Ірина, ніби ненароком, глянула на демона. — Я проконсультуюся з духами.

— Заразом скажи їм, що завтра в тебе два прийоми з приворотом, і ще замовляння на подружню вірність! І ще скажи своїм духам — якщо цих клієнток завтра не прийняти, вони підуть до конкурентів!

— Проблеми пропоную розв’язувати в міру їх появи, — Ірина широко всміхнулася. — До зустрічі, Вікусю.

У чоловічій роздягальні, де пахло гумою й шкарпетками, зненацька стало дуже тісно. Антон безнадійно подивився праворуч, ліворуч; осоружний тягар у животі й слабкість у колінах заважали зосередитися. Тепер він зрозумів, чому хлопці з його класу не поспішали заходити до роздягальні — чогось чекали ззовні, пили воду, вдавали, що зайняті.

Зрадники.

У роздягальні зібралися пацани з «Б» класу. Душ п’ять Пініних дружків оточили жертву, інші, не такі бойові, сиділи на лавках попід стінами, неквапливо перевзуваючись.

Піня дивився, примружившись, склавши руки на грудях, ніби ні до чого не причетний. Учителі обожнювали Піню і вважали інтелектуалом; на загальношкільних зборах математичка говорила, ледь не захлинаючись: «Одинадцятий «Б» — такий сильний клас! Такий дружний, згуртований клас! У хлопців такі гідні лідери!»

— Ти що їй дав? — губи гідного лідера ледь ворушилися.

— Книжку, — сказав Антон, намагаючись змусити себе розлютитися, але не відчуваючи нічого, крім страху й сорому. — А що?

— Яку книжку?

— Террі Пратчета, — Антонові не треба було відповідати, але він не зміг вчасно зупинитися.

— Ідіот, — Піня легенько сплюнув йому на лацкан. — Ти б іще Паоло Коельйо їй притяг.

— А що?!

Піня підловив його на русі й блискавично схопив за ніс, наче лещатами. Антон спробував відірвати від себе його руку — дуже тверду, впевнену, м’язисту; пальці на носі стислися сильніше. Антон засмикався: принизливо й дуже боляче.

— Запхни свої книжки собі в сраку, — сказав Піня. — Ще раз підкотишся до Аліни — яйця відірву. Ясно тобі, очкарику?