Українська література » Фентезі » Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Читаємо онлайн Одержима - Марина та Сергій Дяченко
Порятунок, — твердо відповіла Ірина.

Криво посміхаючись, Ігор відкрив свій ноутбук. Знайшов фотоальбом. Знайшов папку «Великдень, добре сидимо».

Відкрив фото. Повернув ноутбук до Ірини:

— Оце ти бачила, чарівнице? Чи щось іще?

Вона подивилася на фотографію — і раптом страшно змінилася на лиці. Ніби їй показали казна-який жах — хоч фото було найпростішим: сидять четверо п’яненьких мармиз за столом, радіють життю…


* * *

На фотографії їх було четверо.

Ірина тремтливими руками витягла з сумки свій екземпляр у пластику. Точнісінько той самий знімок — але, віддаючи їй фото, Митько обрізав його по лівому краю. Залишилося тільки — Ірина вибалушила очі — залишився тільки краєчок рукава, який Ірина мала за фрагмент диванного валика… Та ще коліно під столом…

На оригінальній фотографії ліворуч, біля Ігоря, сидів Митя.

— А хто ж камеру тримав?!

— Знято зі штатива, — відгукнувся здивований Ігор.

Митя всміхався на фото — широкі плечі розправлені, довгий хвіст за плечима, вільний піджак, жовта сорочка; на шиї в Миті була синя в смужку краватка з Міккі Маусом.


* * *

Митя Чеканкін закінчив розбирати документи.

Склав стосиком на краю стола. Склав камеру, флешки, карти пам’яті зі своїми роботами.

Запустив переформатування диска на комп’ютері.

На аркуші паперу А4 написав олівцем: «Я винен у смерті людини».

Порвав на дрібні стьожки. Написав на іншому аркуші: «Юлю, я винен, до зустрічі».

Порвав на крихітні клаптики.

Пройшовся по квартирі. Визирнув у вікно — другий поверх; спробував відв’язати білизняну мотузку на балконі — не зміг. Тремтіли пальці.

Дістав ножиці з шухляди кухонного стола.

Задзвонив мобільний телефон; на дисплеї висвітилося: «Відьма».

Митя вимкнув телефон, вийняв SIM-картку й викинув у відро для сміття.


* * *

Ірина вилетіла на середину вулиці, розмахуючи руками; машини, замість пригальмовувати, об’їжджали її й додавали ходу.

— Спокійніше! — кричав демон, сам дуже далекий од спокою. — Спокійно, є час! Немає заторів! Виклич таксі по телефону!

Повний місяць висів над містом.


* * *

Морщачись, кремсаючи, Митько все-таки відрізав шнур на балконі — ножицями. Приніс до кімнати. Спробував зв’язати петлю, але стара мотузка була занадто товстою й негнучкою, наче дріт.

Митько відчинив шафу. Розсипав одяг, заштовхав назад; посмикав у руках тонкий шарф. Кинув.

Звідкись вивалилась і розкинулася на підлозі смугаста краватка з Міккі Маусом. Тонка, легка шовкова краватка.


* * *

— Не троє, а четверо, — бурмотіла Ірина. — Ти, демоне… Ти що, не бачив?!

— Дивитися треба було краще, — огризався демон.

— Кому дивитися? Ти демон! Ти повинен такі речі знати!

— Що я ще повинен?!

Водій таксі дивився на дорогу очманілими очима, але мовчав.


* * *

Митя так і сяк покрутив у руках краватку.

Прив’язав петлю до турніка в одвірку.


* * *

Ірина металася серед нічних дворів:

— Де тут третій корпус? Де?!

— Я не знаю! — репетував демон.

— Ти хоч щось узагалі знаєш?!

Два бомжі на лавочці здивовано перезирнулись.


* * *

Митя налив собі коньяку. Випив. Закусив лимоном.

Петля чекала.

Митя приніс із кухні табуретку, коротко зітхнув, подивився вгору…


* * *

Ірина, перечіпаючись, бігла нагору сходами. Квартира вісім…

Ірина всією долонею натисла на кнопку дзвінка.


* * *

Митя здригнувся від дзвінка у двері. Поспіхом надів петлю на шию…

Годинник показував четверту — і десять хвилин. Час Години Бика; час, коли бадьорим найбільше хочеться спати, а сплячі прокидаються од жахіть.

Час, коли серцевий ритм планети прослуховується слабко. Година Бика.

— Не дзвони, — сказав демон. — Гірше буде.

— А що мені робити?!

— Три хвилини лишилося.

— Ти що, знущаєшся?!

— Іро, якщо він помре — ти помреш теж.

— Гад, — прохрипіла Ірина.


* * *

Бабуся в будинку навпроти встала серед ночі — накрапати собі валокордину. Не вмикала світло, щоб не тривожити сина й невістку.

У місячному сяйві двір був незнайомим і казковим; бабуся замилувалася відблисками світла, іграми тіні і раптом ледь не впустила склянку — по той бік двору, за якихось шістдесят метрів, доросла жінка лізла на дерево, як Тарзан. Ось вона зависла й ледь не впала… Ось вона перебралася на балкон…


* * *

Задихаючись, Ірина вивалилася на балкон квартири номер вісім. Через два шари тьмяного скла, через шпарку в нещільно затягнутих шторах побачила довгасту фігуру — людини на табуреті…

— Вікно! — крикнув демон.

На балконі валявся мотлох — серед іншого стілець без ніжки, який давно відслужив своє. Підхопивши стілець двома руками, Ірина замахнулася…


* * *

Митя зволікав. Перед смертю він хотів згадати найкраще, що було в житті, але спогади не йшли; лізли в голову якісь сварки, образи, щось незначне, а головного — гарного — не було. Та

Відгуки про книгу Одержима - Марина та Сергій Дяченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: