Одержима - Марина та Сергій Дяченко
Криво посміхаючись, Ігор відкрив свій ноутбук. Знайшов фотоальбом. Знайшов папку «Великдень, добре сидимо».
Відкрив фото. Повернув ноутбук до Ірини:
— Оце ти бачила, чарівнице? Чи щось іще?
Вона подивилася на фотографію — і раптом страшно змінилася на лиці. Ніби їй показали казна-який жах — хоч фото було найпростішим: сидять четверо п’яненьких мармиз за столом, радіють життю…
* * *
На фотографії їх було четверо.
Ірина тремтливими руками витягла з сумки свій екземпляр у пластику. Точнісінько той самий знімок — але, віддаючи їй фото, Митько обрізав його по лівому краю. Залишилося тільки — Ірина вибалушила очі — залишився тільки краєчок рукава, який Ірина мала за фрагмент диванного валика… Та ще коліно під столом…
На оригінальній фотографії ліворуч, біля Ігоря, сидів Митя.
— А хто ж камеру тримав?!
— Знято зі штатива, — відгукнувся здивований Ігор.
Митя всміхався на фото — широкі плечі розправлені, довгий хвіст за плечима, вільний піджак, жовта сорочка; на шиї в Миті була синя в смужку краватка з Міккі Маусом.
* * *
Митя Чеканкін закінчив розбирати документи.
Склав стосиком на краю стола. Склав камеру, флешки, карти пам’яті зі своїми роботами.
Запустив переформатування диска на комп’ютері.
На аркуші паперу А4 написав олівцем: «Я винен у смерті людини».
Порвав на дрібні стьожки. Написав на іншому аркуші: «Юлю, я винен, до зустрічі».
Порвав на крихітні клаптики.
Пройшовся по квартирі. Визирнув у вікно — другий поверх; спробував відв’язати білизняну мотузку на балконі — не зміг. Тремтіли пальці.
Дістав ножиці з шухляди кухонного стола.
Задзвонив мобільний телефон; на дисплеї висвітилося: «Відьма».
Митя вимкнув телефон, вийняв SIM-картку й викинув у відро для сміття.
* * *
Ірина вилетіла на середину вулиці, розмахуючи руками; машини, замість пригальмовувати, об’їжджали її й додавали ходу.
— Спокійніше! — кричав демон, сам дуже далекий од спокою. — Спокійно, є час! Немає заторів! Виклич таксі по телефону!
Повний місяць висів над містом.
* * *
Морщачись, кремсаючи, Митько все-таки відрізав шнур на балконі — ножицями. Приніс до кімнати. Спробував зв’язати петлю, але стара мотузка була занадто товстою й негнучкою, наче дріт.
Митько відчинив шафу. Розсипав одяг, заштовхав назад; посмикав у руках тонкий шарф. Кинув.
Звідкись вивалилась і розкинулася на підлозі смугаста краватка з Міккі Маусом. Тонка, легка шовкова краватка.
* * *
— Не троє, а четверо, — бурмотіла Ірина. — Ти, демоне… Ти що, не бачив?!
— Дивитися треба було краще, — огризався демон.
— Кому дивитися? Ти демон! Ти повинен такі речі знати!
— Що я ще повинен?!
Водій таксі дивився на дорогу очманілими очима, але мовчав.
* * *
Митя так і сяк покрутив у руках краватку.
Прив’язав петлю до турніка в одвірку.
* * *
Ірина металася серед нічних дворів:
— Де тут третій корпус? Де?!
— Я не знаю! — репетував демон.
— Ти хоч щось узагалі знаєш?!
Два бомжі на лавочці здивовано перезирнулись.
* * *
Митя налив собі коньяку. Випив. Закусив лимоном.
Петля чекала.
Митя приніс із кухні табуретку, коротко зітхнув, подивився вгору…
* * *
Ірина, перечіпаючись, бігла нагору сходами. Квартира вісім…
Ірина всією долонею натисла на кнопку дзвінка.
* * *
Митя здригнувся від дзвінка у двері. Поспіхом надів петлю на шию…
Годинник показував четверту — і десять хвилин. Час Години Бика; час, коли бадьорим найбільше хочеться спати, а сплячі прокидаються од жахіть.
Час, коли серцевий ритм планети прослуховується слабко. Година Бика.
— Не дзвони, — сказав демон. — Гірше буде.
— А що мені робити?!
— Три хвилини лишилося.
— Ти що, знущаєшся?!
— Іро, якщо він помре — ти помреш теж.
— Гад, — прохрипіла Ірина.
* * *
Бабуся в будинку навпроти встала серед ночі — накрапати собі валокордину. Не вмикала світло, щоб не тривожити сина й невістку.
У місячному сяйві двір був незнайомим і казковим; бабуся замилувалася відблисками світла, іграми тіні і раптом ледь не впустила склянку — по той бік двору, за якихось шістдесят метрів, доросла жінка лізла на дерево, як Тарзан. Ось вона зависла й ледь не впала… Ось вона перебралася на балкон…
* * *
Задихаючись, Ірина вивалилася на балкон квартири номер вісім. Через два шари тьмяного скла, через шпарку в нещільно затягнутих шторах побачила довгасту фігуру — людини на табуреті…
— Вікно! — крикнув демон.
На балконі валявся мотлох — серед іншого стілець без ніжки, який давно відслужив своє. Підхопивши стілець двома руками, Ірина замахнулася…
* * *
Митя зволікав. Перед смертю він хотів згадати найкраще, що було в житті, але спогади не йшли; лізли в голову якісь сварки, образи, щось незначне, а головного — гарного — не було. Та
