Одержима - Марина та Сергій Дяченко
Ірина бігцем повернулася на кухню, де Ліза пудрила носа, тримаючи перед обличчям дзеркальце. Ірина вирішила, що це добрий знак: дівчинка оживає.
— Лізо, — сказала діловито, — ти як у воду дивилася: не доведеться нам сьогодні танцювати… В однієї моєї знайомої на роботі аврал, ні з ким залишити лежачу хвору, родичку. У тебе є робота на цю ніч, о восьмій ранку тебе змінять. Оплата — три тисячі рублів! Половину наперед!
— Я ніколи не доглядала лежачих хворих, — Ліза злякалася.
— Її не треба доглядати. Вона спатиме. Треба тільки постійно перебувати в квартирі і, в разі чого, телефонувати…
— Я не можу, — запхинькала Ліза. — Як я мамі поясню?!
* * *
— Віко, мені треба, щоб дівчина звідси ні на крок. І щоб вона вірила, що зайнята шляхетною справою.
— Так, але дванадцять годин?!
Ірина металася по своїй квартирі, поспіхом надаючи їй умовно-лікарняного вигляду. Знайшла й виклала на кухонний стіл якісь старі одноразові шприци. Повісила на гачок у ванній марлеву пов’язку. Набрала в аптечці пляшечок, які потрапили під руку, виставила на тумбочку біля ліжка.
— Вікусю, лягай, вона прийде через десять хвилин. Я тобі дам свій халат…
Віка скорилася.
— Що, я взагалі не встаю?
— Не встаєш.
— А до туалету?
— Вікусю, ти не встаєш!
— А як…
— Не пий води! Взагалі, ти спиш, ми домовилися, що ти спиш увесь час!
Демон спостерігав за метушнею, відверто тішачись. Дочекавшись, поки Віка піде до ванної, Ірина насунулася на нього, ніби збиралася дати ляпаса:
— Припини іржати! Ти що, не розумієш, навіщо я це роблю?!
— Вибач, — сказав демон. — Дуже смішно.
Ірина плюнула й витягла мобільний.
— Митя? Це Ірина. Відьма. У мене висвітився ваш номер. Митю, мені треба точно знати, до якої лікарні поклали Юлію.
* * *
— Юля?
Жінка дивилася повз нього. Очі її були напіврозплющені й здавалися загадковими. Так само загадково вона дивилася ввечері в Сочі, коли Митя виїхав знімати — тобто, фотографувати! — актрис на пляжі, а Ігор затримався й спізнився на літак…
І було сонце, і було море, і у винайнятій квартирці вуркотів допотопний кондей. Менш як рік тому. Дуже давно.
— Юлю! Ти мене чуєш? Можеш поворухнути пальцями?
Ніякої відповіді. Доктор Хаус уже призначив би МРТ, КТ та ще триста тридцять досліджень, і все поза чергою; Ігор зітхнув, перевірив аркуш із призначеннями, перевірив крапельниці. Повернувся до кабінету, де його чекала літня сестра:
— Ігоре Анатолійовичу, там родичка домагається…
— Чия?
— Я родичка Юлії Антонової, — жінка протиснулася до кабінету, спритно обминувши масивну сестру. — Я її… Ой.
Вона замовкла, дивлячись на Ігоря, ніби очікувала побачити на його місці когось іншого.
* * *
І цей був тут. Двоє підозрюваних в одному місці — дарунок долі; Ірина розпливлася в усмішці:
— Ігор?
Миршавий дивився з підозрою. Він був чимось дуже серйозно пригнічений: щоки запали, очі почервоніли. Переживає через пацієнтку?
— Яке щастя, що Юлечка потрапила саме до вас!
— Немає ніякого щастя, — процідив худий. — Хто ви їй?
— Двоюрідна сестра, — Ірина не затнулася ні на частку секунди.
— Як ви дізналися?
— Тобто? Мені зателефонував Митя Чеканкін!
Недовіра зникла з блондинових очей. «Я тільки сьогодні вранці вперше побачила їх на фотографії, — подумала Ірина. — А тепер ці троє мені — мов рідні».
— Який діагноз? — для близької родички вона підозріло мало засмучувалася, більше напирала. — Як це могло статися — здорова людина раптом упала?
— Деякі хвороби розвиваються в прихованій формі, — неохоче зауважив Ігор. — Установлення діагнозу — не така проста справа, я призначив обстеження…
— Ви ж зробите, що треба? — Ірина згадала, що повинна виявити стурбованість. — Ви її добрий друг. Яка удача, що з тисяч лікарів…
— Це не удача, — Ігор поморщився. — Митя зателефонував мені, дізнався, що я на чергуванні, і привіз Юлю до приймальні.
— Митя сам її привіз?! — Ірина роззявила рота. — А вони ж…
— Вибачте, я не маю часу, — уривчасто сказав Ігор. — Приходьте завтра на дев’яту, після обходу будуть якісь новини…
— Я нікуди не піду! — Ірина навіть здивувалась, як можна їй таке пропонувати. — Я сидітиму тут цілу ніч, це ж моя двоюрідна сестра!
Частку секунди Ігор дивився на неї, як на божевільну.
* * *
Наставала ніч.
Темніли вулиці. Розсмоктувалися затори. Світилися в будинках екрани.
Ліза, одягнена в білий халатик, дивилася на кухні телевізор. Періодично, як старанна доглядальниця, вона зазирала до кімнати, прислухалася до дихання хворої, перевіряла, чи все гаразд.
Щохвилини незнайомі пітні мужики добували з мережі її беззахисне голе фото. Від цієї думки в Лізи тьмяніло в очах.
Але вдома не працює телефон. Ні мама, ні бабуся ні про що не дізнаються — принаймні до п’ятниці; Ліза зітхала з полегшенням.
По телевізору показували сагу про повію, яка стала пристойною жінкою й щасливою дружиною. Якщо навіть повіям так щастить — чому Ліза не може почати нове життя?
Тим більше, що перший крок зроблено. Ліза працює, і справа її шляхетна. Трохи дивно все-таки, що у квартирі лежачого хворого тільки одне ліжко… Та й то не ліжко, а розкладний диван. І незрозуміло, навіщо тут антикварний годинник із боєм, який перетворює ніч на суцільний довгий і шумний парад із канонадою.
Дуже дивна все-таки хвора. Хто її родичі? На столику біля ліжка недбало звалені коробочки й тюбики ліків:
