Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Та яке там щастя? — блондин поморщився. — Зроблю, що зможу. Простежу… і все.

— А що з нею, Ігоре? — помовчавши, запитав чоловік із хвостом.

Блондин глянув підозріливо. Знизав плечима:

— Нічого доброго не бачу.

— …Як ви можете зняти вроки, якщо ви не можете забрати цю гидоту з мережі?!

— Я знаю, я все зроблю, я все зніму.

— Це ж роками так і висітиме… з одного ресурсу на інший… разом з адресою, телефоном…

— Телефон можна змінити.

— А якщо я зустрічатимуся з хлопцем? Працюватиму за фахом? Я ж вихователь дитячого садка…

На кухні двокімнатної Лізиної квартирки Ірина, освоївшись, заварювала чай:

— Лізо, таких знімків у мережі мільйони. Цілі юрми. Тебе ніхто зі знайомих не помітить.

— А Світлана помітила! Через два дні!

Ірина подивилася на демона.

— Це не Світлана, — сказав той, зітхнувши. — Це її чоловік, видно, любить «веселі картинки». От і наскочив.

— Митя мені зробив гарну фотосесію, — захлинаючись слізьми, пояснювала Ліза. — І кілька фотографій захотів… ню. А я його… любила… я думала, він зі мною… він мене…

І вона знову заридала — ніби підключили новий резервуар зі слізьми.

— Ану припини! — зненацька грубо сказала Ірина.

Ліза закашлялася. Затихла.

— У тебе що, помер хтось? — Ірина підвищила голос. — Чи захворів? Чи тебе покинули? Митя цей… та дякуй Богу, що ти з ним ближче не зійшлася! Це лайно на паличці, цей твій Митьок! Подумаєш, виклали голу фотку в мережу!

— Не просто голу, а…

— Ну й що? Ти що — потвора? Ні! Подивися на себе!

— Мовчи! Годі сльози лити! Чи ти одна під роздачу потрапила? Знаєш, які в Митька неприємності?

— А, — Ліза звела мокрі очі, — хіба це… не Митя сам виклав?

— Ох, — сказав демон.

— Це не Митя виклав, — Ірина зробила серйозне лице. — Це…

Вона знову вийняла із сумки вже прим’ятий знімок.

— Це вона, — ніготь з чорним лаком тицьнув на лице блондинки в окулярах.

— Юлька, — прошепотіла Ліза, раптом напружившись.

Сльози на її очах висохли.

— Вона не тобі мстилась, а йому, — мудро кивнула Ірина. — І з ним заодно багато народу постраждало. Можеш не сумніватися — пику йому наб’ють, а може, щось і гірше.

Ліза роздивлялася фотографію, ніби хотіла очима пропалити в ній дірку; вікно було відчинене, на другий поверх долинав галас дітей у дворі й собачий гавкіт.

Ірина досвідченим оком оглянула кухню: серветочки, тарілочки, картинки в рамках…

— З матір’ю живеш?

— З мамою й бабусею… Бабуся зараз у лікарні, мама на роботі. Вони в мене, слава Богу, в Інтернет не ходять… У нас навіть комп’ютера немає… І як я поясню, що мене з роботи вигнали?

— Ніяк! Скажи, що та родина перебирається, їде чи, навпаки, до них бабуся з провінції приїхала, та що завгодно. А я тобі замовлений амулет зроблю — робота сама до рук прийде. Гарна й легка.

Ліза схлипнула.

— Я сумуватиму за Івасем… малим…

— Свого народиш, то й сумувати перестанеш, — Ірина вперше за останню годину трішки розслабилася. — Ну, пий чай.

Усе було непросто. І водночас — усе було правильно. Дівчина поплаче й забуде. Зрозуміло, до самого ранку не можна залишати її саму; треба придумати, як забрати її з дому, щоб мати нічого не запідозрила.

— Ти до клубів ходиш? — спитала ніби між іншим.

— Ні…

— Дарма. У твоєму віці до клубів треба ходити.

— У мене грошей мало, нема що вдягти… І… я не люблю взагалі-то, коли гучна музика.

— А ти пробувала?

— Я не хочу, — Ліза нарешті поклала фотографію на стіл. — Пам’ятаю, ми тоді сиділи на Великдень… Добре було. Душевно. Наче ми… друзі.

— А це хто? — Ірина вказала на білявого чоловіка.

— А це Ігор. Митин шкільний друг, вони багато років не бачилися, потім знову зійшлися. Він лікар, здається. Кажуть, добрий. Хоча… по ньому не скажеш.

— Він до тебе клеївся?

— Та ну його, — Ліза повела плечем. — Він узагалі липкий тип.

— Ну й хрін із ним, — Ірина сіла, розмішуючи цукор у чашці. — Отже, Лізо, сьогодні йдемо в люди. Скажи мамі — повернешся вранці.

— Ні.

— Я запрошую.

Ліза кліпнула мокрими віями:

— Я вас зовсім не знаю.

Ірина звела очі до стелі:

— Я що, мужик чи лесбіянка? Я що, звідниця чи сутенерка? Я що, на когось такого схожа? Я цілителька, кажуть тобі! Моя робота — робити добро!

Демон засміявся. Ірина ляснула долонею по столу:

— Тихо!

Ліза здригнулася.

— Тихо, тихо, — повторила Ірина м’яко та вкрадливо. — Це я серцю твоєму наказала. Бо в тебе пульс за сто, для здоров’я дуже погано.

Ліза покліпала мокрими віями.

— Я допомагаю людям, — твердо сказала Ірина. — Тобі треба розвіятися, не думати про погане. Вважай, що це рекомендація лікаря.

— Мама не зрозуміє, — пробурмотіла Ліза. — Бабуся в лікарні, у неї нерви… Та й куди мені тепер? Мене ж упізнаватимуть, пальцями показуватимуть…

— Розмріялася! Люди роками собі популярність заробляють, а ти хочеш одразу!

— Та не хочу я! Що ви таке кажете!

— Давай так, — Ірина напружено міркувала. — Поїдемо до мене в офіс. Знімемо з тебе вроки, заговоримо амулет… Це швидко не робиться, потрібен час. Ти хрещена?

— Так…

— Добре. А вже там вирішимо, що робити далі.