Одержима - Марина та Сергій Дяченко

З Лізиного обличчя було видно, що вона вагається й от-от погодиться — але тут у кишені в Ірини задзвонив мобільний.

Митя Чеканкін захряснув дверцята машини. Відкинувся на спинку крісла. Підніс мобільний до вуха:

— Круто… Ірино. Я… гроші вам винен… премію за чудову роботу. Хоч я тепер усім винен, куди не кинь, — він нервово засміявся.

— Не зрозуміла, — Ірина зрозуміла все моментально й ухопилася за спинку стільця на тісній кухні Лізиної квартири. — Що сталося?

— Вона… в лікарні. Ніхто не знає, що з нею. Я… правда кажучи, навіть не чекав, що так…

І Митя Чеканкін вимкнув телефон.

Ліза дивилася стурбовано:

— Що? Що таке?

— Усе гаразд, — відьма навіщось витерла руки об штани. — Можна до туалету?

Через хвилину, увімкнувши воду в раковині маленької ванної, вона втупилася в дзеркало, у бліде демонове обличчя:

— Ти свідок. Я ніякого пристріту на неї не наводила!

— Може, її ще хтось замовив? — невпевнено припустив демон.

— Ти що? — Ірина кричала пошепки. — Віриш, що можна пристрітом довести людину до лікарні?!

Демон мовчав; Ірина запізно усвідомила комізм ситуації. У демонів вона теж не вірила — донедавна.

— Не ти — то інша, — невпевнено припустив демон.

Ірина взялася за голову.

— Важливо зрозуміти, в якому вона стані, — знову заговорив демон. — Важливо зрозуміти… що вона не може… ну… ти розумієш.

— Накласти на себе руки?!

— У неї з’явився… привід. Важливо зрозуміти, чи може вона встати з ліжка, як її доглядають, тямить вона щось чи в неї потьмарився розум…

— Ех, усе було так просто, — прошепотіла Ірина.

— Не здавайся, — сказав демон.

— Ти мене втішаєш?!

Кілька секунд вони дивилися одне одному в очі — крізь дзеркало.

У дитинстві Ігор Котельников мріяв бути артистом цирку. Щороку на перше квітня влаштовував складні й досить-таки образливі розіграші однокласників та знайомих. Після одного такого розіграшу, уже в одинадцятому класі, закінчилася їхня дружба з Митею Чеканкіним, а вони ж були з дитячого садка нерозлийвода.

До циркового училища батьки Ігоря не пустили, а загнали в медичний інститут, і тоді його специфічне почуття гумору розцвіло буйним цвітом. Він обожнював навантажити старий дипломат препаратами — чиїмись фрагментами й тельбухами — і в метро, наче ненароком, відкрити його так, аби вміст вивалився під ноги якій-небудь юній панянці. Він став прокляттям рідних і викладачів. Та якось у метро він познайомився з жертвою свого розіграшу, і всі, хто його знав, були вражені зміною.

Це було кохання, як про нього пишуть у книжках, — велике й світле. Колишній шибайголова засів за книжки, їв печиво з її долонь і навіть, здається, почав писати вірші. Через півроку безтурботного щастя Тамара спокійно покинула Ігоря й пішла до його однокурсника, сина багатих батьків.

Ні до, ні після тієї чорної середи Ігор Котельников не знав такого розпачу.

Він так-сяк вийшов із запою. Спробував наркотики й насилу покинув. Завалив сесію й пересклав, користуючись щирим співчуттям викладачів. Нарешті вилікувався, але відтоді назавжди визначився у стосунках із жінками.

У нього завжди було багато жінок. Худий і некрасивий, він вабив їх, наче мед. Гострий на язик, обізнаний у всіх галузях медицини, веселий і позбавлений комплексів, він жив, як собі хотів. Роботу не дуже любив, але вона його й не обтяжувала.

Зрозуміло, так було в ті дні, коли до лікарні не привозили у важкому стані близьких знайомих.

Ігор заповнював папери; надворі, за вікном, жило місто, сигналило, диміло, ревло моторами. Усередині, за нещільно причиненими дверима, жила за своїми законами лікарня — приглушені і напружені нервові голоси, і кроки, і брязкіт, шелест ганчірки по підлозі й шум води по трубах.

Юлька лежала непритомна.

— Вікусю, виручай. Я тебе дуже-дуже прошу…

— Послухай, ми так не домовлялися! Я менеджер, а не клоун!

— Віко, я все поясню. Приїдь до мене на квартиру, негайно, візьми таксі, я сплачу!

Ірина говорила по мобільному, стоячи у ванній Лізиної квартири, пустивши в раковину воду під великим тиском.

— Віко, я тебе благаю! Це справа життя і смерті!

— Приїду, — помовчавши, сказала Віка.

— Я віддячу! Спасибі, подруго!

Ірина перевела подих.

— Залишилося вмовити Лізу, — пробурмотів демон.

— Ліза, до твого відома, — відьма швиденько вмилася, — за своєю природою опікунка. Їй треба доглядати безпорадних, тоді вона почувається людиною. І чоловік їй потрібен слабенький, хворобливий або такий, який уміло грає на жалощах…

— Я не замовляв сеанс ясновидіння.

— Це не ясновидіння, — Ірина взяла з полиці паперовий рушник. — Це психологія, Олегу. Вчись.

Демон, усупереч звичці, не став морщитися:

— Тоді скажи мені як психолог. Ліза, у її нинішньому стані, схожа на самогубцю?

Ірина вперла руки в боки:

— Тепер — ні. А хто, скажи мені, виявився з нею поруч у найтяжчу мить? Хто втішив її і розраяв? Хто пообіцяв допомогу? Хто, зрештою, знайшов їй роботу?!

— Рано радіти, відьмо.

— Сказати відьмі добре слово — язик відпаде…

Вона на секунду затрималася, дивлячись у дзеркало, і зненацька собі сподобалася: натхненна блідість, блискучі очі… Можливо, шляхетність її місії відблиском лягала на лице. Принаймні така думка їй полестила.

— Ліза під доглядом. Тепер до лікарні.

— А третій? — спитав демон. — Цей… Ігор?

— Знаєш, що це мені нагадує? — Ірина взяла з полиці чужу туалетну воду, принюхалася, освіжилася. — Три наперстки, під одним — кулька.

— І дуже висока ставка, — буркнув демон.