Одержима - Марина та Сергій Дяченко

«Нічого собі “просто”», — подумала Ірина, але нічого не сказала.

Фото застілля лежало на клавіатурі. Крім пляшки мартіні, того дня гостям запропонували бутерброди з ікрою, нарізку сирів, салат зі свіжими овочами, заливну рибу…

— Що вони святкують? — запитав демон.

Ірина знизала плечима:

— Не Новий рік — це точно, на Новий рік люди вдягаються інакше. Чийсь день народження? Восьме березня? Може бути що завгодно, тільки…

Вона замовкла, вдивляючись у знімок. Те, що її зацікавило, ледь потрапило в кадр — самим краєчком.

— Це Великдень, — сказала вона впевнено. — Ось паска на столі. І отут шматочок паски, за пляшкою. Цього року Великдень припав на четверте квітня.

— А що, як це торішній знімок?

— Яке це взагалі має значення?

Демон не відповів. Ірина знову перевірила пошту — лист не повернувся, але й відповіді не було.

— Глухий кут, — сказала вона крізь зуби.

— Не глухий кут, — демон зупинився в неї за спиною. — Хто ці люди? Що ти про них знаєш?

— Цей білявий — бабій, — знехотя почала Ірина. — На вигляд — здохлика, грибок кривоногий, де воно й береться. Років йому близько тридцяти, за професією — офісний щур…

Почавши говорити, вона не могла зупинитися. Демон знову описав коло по кухні й сів перед відьмою. Його лице з уважного стало недовірливим, потім здивованим.

— Самотній, обручки на пальці немає… звісно, — Ірина, мружачись, дивилася на фото. — Найімовірніше, ви наймає квартиру. Однокімнатну. П’є… середньо. Незадоволений життям. Розраховує на цю чорненьку дівицю, яка сидить поруч, але, судячи з пози дівиці, йому нічого не обломиться. Мабуть, з цим усе… Тепер дівчина. Трішки за двадцять. Незаміжня. Дурненька. Але добра. От іще: вона постувала принаймні два тижні перед Великоднем, постувала ретельно. Тому дуже пишається собою… Не студентка. Освіта середня. У цій компанії постійного бойфренда не має… Найімовірніше, в пошуку. Але білявий її не влаштовує.

Ірина помовчала.

— І козі ясно, — сказала повільно, — що дівчина запала на нашого фотографа. І дивиться так трішки мимо… значущо.

— Як ти знаєш, що вона постувала? — подав голос демон. — Я тобі не клієнт. Не мороч мені голову.

Ірина й не подумала відповідати.

— Тепер блондинка… Руку поклала на плече дівиці, що означає ця рука? Ніякого сексуального підтексту. Радше, неусвідомлене застереження: не заривайся, кицю, цей мій. Підсвідомо відчуває в дівчині суперницю… Бо блондинка старша за брюнетку, трішки поправилася за минулі місяці: сидячий спосіб життя, коктейлі, тістечка, — Ірина перевела подих. — Вирішила худнути, тому на тарілці в неї тільки салат. Сама вона штучка ще та, розумна, зараза. Дами такого типу не вішаються ні за яких умов. Таким чином, під підозрою двоє: дівчина й грибок. Причому дівчина на першому місці.

— Чому ти вирішила, що дівчина постувала? — уперто перепитав демон.

Ірина зітхнула:

— Подивись на її тарілку. Ти коли-небудь бачив, щоб людина за святковим столом їла саму ковбасу?

— Може, вона просто любить…

— Ага-ага. Ще колір обличчя. Ще блиск в очах. І щоки запали.

— Непереконливо.

— Не збираюся тебе переконувати.

Демон замислився.

— Таким, як вона, дуже важливо вважати себе правильними, — помовчавши, сказала Ірина. — Знати, що ти добра. Щось важити у власних очах. Кажу тобі: якщо хтось на цій фотці потенційний самогубець — то це вона.

— Перевір пошту.

Ірина скорилася, заздалегідь знаючи, що результату не буде. І точно — скринька була порожньою; вона задумалася, розглядаючи кольорові рекламні вставки.

Відкрила Яндекс. Набрала в рядку пошуку: «Виклав інтимні фото».

Знайшлося чотириста шістдесят чотири тисячі сторінок.

Демон моментально навис над лівим плечем:

— Ще подивися на форумах. Ще в блогах. Ще…

— Сама знаю, — відгукнулася крізь зуби. — Не заважай.

Антивірус працював, як галерний раб: фальшиві скарги на хлопців, що нібито помістили в мережу фото покинутих жінок, вели просто на порносайти. Маневруючи між випещеними Демі Мур, Наомі Кемпбелл та любительськими знімками домогосподарок — голих, із гусячою шкірою, — струшуючи налиплі по дорозі віруси, відьма хвилин через п’ятнадцять відшукала форум, де обговорювали нову галерею «The Best від Миті Чеканкіна».

Плутаючись у посиланнях, Ірина вийшла спершу на головний сайт фотографа. Тут містилося парадне фото Миті з камерою на грудях: довге волосся зібране у хвіст, широкі плечі розправлені, блакитні очі інтригують. Електронна адреса, залишена для зв’язку, нічого спільного не мала з тією одноразовою, на яку Ірина вже надіслала листа.

Серед знімків, викладених для ознайомлення, голої натури не знайшлося. Ірина повернулася на форум, похапцем зареєструвалась і настукала повідомлення: «Привіт, а де ця галерея, про яку говорять?»

Їй дали посилання, і за кілька секунд відьма побачила те, що шукала.

Знято було майстерно. Двадцять фото, кожне з новою моделлю — від досить-таки скромних у жанрі м’якої еротики до розпусних, вишукано-вульгарних порнознімків. Дами, незалежно від форм і об’ємів, зухвало дивилися в об’єктив; тільки одна дивилася без виклику, повз камеру. Під фото був підпис: Ліза. Телефон такий-то.

— Скотина, — прошипіла Ірина. — Усе ясно: дівчина скромна, та ще й віруюча, Митя Чеканкін її спокусив, а його дама йому помстилася. Галерею виклали, — відьма перевірила дату, — позавчора… Двох днів вистачило, щоб набратися ганьби, та ще рідні, мабуть, додали перцю.

— Думаєш, це справжній міський телефон?

— Аякже. У цьому сутність помсти. Вона точно не сама живе, а з батьками, найімовірніше… Ясно, чому нещасна в петлю полізла!

— Ще не полізла, — уточнив демон. — Але твоя правда, мотив у неї є. А за номером телефону можна дізнатися адресу.

— Я відьма, а не хакер.

— Сучасна відьма не може не бути хакером! Давай.

— Я знала, що