Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Ага, — погодилася Віка. — А ти ж відьма — це як, нічого? Іконка тут доречна?

— Я цілителька, — промимрила Ірина.

Ніколи й нікого не тривожила та каша, яку вона заварювала на замовлення з православних, язичницьких та вудуїстських обрядів. Допомагає тобі Христос, Перун чи Ґандальф — байдуже, аби допомагали, тому що ти — хороший і заслуговуєш на краще, а сусіди, рідня чи колеги — сумнівні; подекуди просто справжні негідники, тому Христос, Перун чи Ґандальф тобі допоможуть, а винних покарають…

Демон Олег стояв мовчки, схрестивши руки на грудях, як суддя чи навіть кат.

— То будемо святкувати? — все ще напружено запитала Віка. — Повернення в професію?

Ірина звела підборіддя:

— Будемо. Наливай.

Поки Віка поралася на кухні, Ірина пройшла до суміщеного санвузла найманої квартирки-офісу. Сіла на край ванни, вийняла з сумки паперовий згорток, заклеєний скотчем. У згортку лежали таблетки — всього п’ять штук.

— Не смій, — сказав демон.

У тісному приміщенні місця йому не було, тому він відбивався в дзеркалі.

Ірина пустила воду у ванну й у раковину, щоб створити шумову завісу.

— Я серйозно, — сказав демон, — ти від цієї гидоти звалишся з копит, а часу в нас — до четвертої ранку.

— Часу в нас? — буркнула Ірина, викочуючи на долоню білясту таблетку.

— Дехто повіситься сьогодні о четвертій тринадцять ранку. Якщо ти його не зупиниш.

Ірина засміялася.

— Відьмо, — сказав демон. — Ти сумніваєшся, що я можу запроторити тебе до шизарні назавжди?

Ірина потяглася губами до таблетки.

Рука її сіпнулася, ніби долоню підбили знизу. Таблетка злетіла, покрутилася в повітрі й упала у ванну, просто у вир біля стоку. Ірина заточилася й трохи не гепнулася вслід — як була, в одязі. Згорток з іще чотирма «колесами» випав, таблетки розкотилися по підлозі, забиваючись до щілин, до запилюжених дірок, проникаючи глибоко під ванну.

Ламаним жестом маріонетки Ірина міцно схопила себе за волосся й кілька разів смикнула — так, що з очей линули сльози, а на пальцях залишилися видерті з корінням пасма.

— Вистачить? — спитав демон. — Чи ще?

— За що?!

Її руки знову потяглися до волосся.

— Вистачить!

— От і молодець, — демон у дзеркалі підійшов зовсім близько, майже вперся лобом у скло. Втупився в Ірину згори вниз. — Скоріше відішли свою Вікулю нафіг. Треба працювати.

— Як же я відішлю? — Ірина стримувала сльози й говорила пошепки, боячись, що Віка на кухні почує голос або схлип. — Якщо я відішлю — вона ж одразу все зрозуміє. Викличе санітарів.

І тоді твій самогубець точно повіситься, тому що з гамівної сорочки навіть ти мене не визволиш!

— Відьмо, — сказав демон із дзеркала, — коли тобі треба, ти вирізняєшся розумом і кмітливістю. Придумай, як відіслати Віку, щоб вона нічого не запідозрила! Це тобі треба, а не мені.

— Тобі це теж треба, — пробелькотіла Ірина. — І подумай, кому треба дужче.

Демон дивився на неї з глибин задзеркалля, і погляд його потроху наливався такою люттю, від якої в Ірині заболів живіт.

— Добре, — сказала вона швидко. — Я придумаю.

На столі обіцяли свято коробка цукерок та маленька пляшка «Хеннессі». Під вікном репетувала сигналізація на чужій машині і про щось радилися клієнти нотаріуса, чий офіс був на поверх нижче. Ірина зі смутком подумала, що там клієнтів тепер більше, а ще недавно все було навпаки…

Демон вийшов із ванної, причому зачинені двері не відчинялися. Зупинився за спиною у Віки. Ірина облизнула губи.

— Ти чого така рум’яна? — Вічина пильність не слабшала.

— Бліда — погано, рум’яна — погано, — пробурмотіла Ірина. — Таблетку я проковтнула, мені лікар про всяк випадок із собою дав. Для профілактики.

— І що?

— І відчуваю, що розвезе мене зараз од цієї таблетки, — сказала Ірина з огидою. — Не буду я їх більше пити, в мене від них голова пухне… Вік, відкладімо свято на кілька днів?

— Тобі погано? — Віка насупилася.

— Я втомилася, — зізналась Ірина.

І, не стримавшись, подивилася на демона; той задоволено кивнув.

— Куди ти дивишся? — зразу відреагувала Віка.

— Нікуди. А що?

— Ти так глянула, наче в мене за спиною хтось стоїть!

— Віко, хто з нас божевільний — я чи ти?

Віка обернулася, вивчила порожній простір перед кухонними дверима.

— Ніхто, — пробурмотіла не надто впевнено. — То відвезти тебе додому?

— Накажи їй вимітатися, — сказав демон.

— А в тебе на сьогодні є якісь плани? — лагідно поцікавилася Ірина.

— Та, — Віка завагалась, — які там плани. Нема…

— А мала твоя після школи на курсах? — закинула Ірина пробний гачок.

— Ні, у неї по вівторках нема курсів. Прямо зі школи додому…

— Погуляти захоче?

— Яке там! У неї стільки уроків…

Віка замовкла, різко перемкнувшись. І раптом зізналася:

— Вона так учиться, просто відмінниця! Так старається! Усі кажуть здібна, працьовита. Треба тільки платити — там репетиторові, тут на курси…

— Не переживай, гроші будуть, — упевнено пообіцяла Ірина.

Віка раптом усміхнулася тепліше, ніж звичайно:

— Та ясно… Я поки жива — зароблю…

Ірина, що звикла читати по обличчях, побачила в її очах дочку Дашу, гостю з майбутнього, котра з відзнакою закінчила, університет, вступила до аспірантури й одночасно одержала роботу в солідній фірмі. І все це, якщо помріяти, всього через кілька років…

— Час іде, — демонові плювати було на Вічині материнські амбіції. — Кожна секунда на вагу золота. Жени її!