Українська література » Фентезі » Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Читаємо онлайн Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Джина, — прошепотіла Катя в слухавку.

Навряд чи собака її чула — радше, відчула і зайшлася новим гавкотом, заскавчала, завила.

Телефон вирвався з Катиної руки й полетів униз, у порожнечу. Дівчині здалося, що вона дивиться на нього довгі хвилини — як він падає зі страшної висоти, як свище вітер, як наближається чорна земля…

Телефон упав на асфальт.

По всьому місту пробило північ. Запищали електронні годинники, застукали баштові, електронні злилися в серію нулів.

Точка відліку.


* * *

Ще через годину Катя сиділа в нічному дворі, на лаві, стискаючи в руках повідець, а Джина сиділа поруч, не наважуючись відійти ні на крок.

— Пробач мені, — шепотіла Катя, зарившись пальцями в густу вологу шерсть.

І підводячи лице до неба, повторювала:

— Пробач мені…

У будинку світилося всього п’ятеро чи шестеро вікон. Спустився сусід, хазяїн Румпеля; поставив йорка на землю поруч із Джиною. Маленький пес здивувався.

— Можна? — запитав сусід.

Катя кивнула. Він сів поруч із нею, пліч-о-пліч; між їхніми ліктями було кілька сантиметрів.

— Ви сьогодні дуже пізно, — сказав сусід. — Я подумав… Краще б вам тут самій не сидіти.

Катя швидко на нього глянула. На його серйозне, відкрите, уважне лице; вона й досі не знала імені цієї людини.

— Я не сама, — сказала вона й заплакала.


* * *

Дорогою до офісу Ірина розжилася на піцу з грибами та на пляшку коньяку. Ліки допомогли: коли від піци лишилося кілька шматочків тіста по краях, а пляшка спорожніла майже наполовину, відьма знову відчула себе людиною.

— Ні слова доброго, — вона роззирнулася. — Ні тобі «спасибі», ні «молодець»… Це ж була моя ідея! Моя! Геніальна! Хоч би похвалив!

Ніхто не відповів. Демона Олега не було в полі зору.

П’яно всміхаючись, Ірина дістала пудреницю. Мигцем поморщилася, побачивши свою фізіономію; наблизивши дзеркальце до очей, оглянула відбиття кухні:

— Агов!

Але демон не відбивався і в дзеркалі.

Ірина пройшла до приймальні. Торкнулася черепа. Ширше розчинила кватирку; демона не було.

— Гей-гей!

Навчена гірким досвідом, вона не поспішала радіти. Повернулася на кухню, зазирнула під стіл і знайшла під стіною пачку сигарет, яку стусаном загнала туди ще вранці.

— Ага!

Допомагаючи собі руків’ям швабри, Ірина витягла пачку. Нігтями під чорним облупленим лаком підчепила сигарету, затиснула в зубах. Клацнула запальничкою. З насолодою закурила…

Нічого не сталося. Ні стусана, ні окрику.

— Слава тобі, Господи, — сказала вона від усієї душі й, переклавши сигарету в ліву руку, широко перехрестилася. — Пішов, гад. Немає його! Слава Богу…

Регочучи, захлинаючись, вона зробила кілька кіл кухнею. Розчавила сигарету в попільниці; стрибала, здійнявши руки до стелі, і бурмотіла невиразно:

— Тепер усе… тепер усе… тепер пішов… усе… свобода…

Задеренчав дзвінок у дверях.

Демони не дзвонять; гадки не маючи, хто це міг би бути, але заздалегідь готова обійняти й розцілувати гостя, Ірина відчинила двері.

Два медики в синьому ввірвались, як ніндзя, і моментально — не встигла Ірина кліпнути — натягли на неї гамівну сорочку. Услід за санітарами зайшла бліда, змарніла Віка:

— Усе добре, Ір. Спокійно. Усе буде добре…

— Гей-гей-гей! — заволала обурена Ірина. — Відбій тривоги! Зі мною вже все нормально, уже все, здорова!

Старший з людей у синьому, пройшовши на середину кухні, роззирнувся. Подивився на півпляшки коньяку, покивав головою; його погляд зупинився на кривому написі впоперек стола: «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати»…

— Господи, — простогнала Віка. — Цього я й боялася!

— Біла гарячка, — сказав старший медик. — У машину!

Ірина розсміялася.

Вона сміялася весь час, поки її обережно зводили сходами й пакували в карету «Швидкої допомоги».

Двоє людей сиділи поруч на лаві у дворі, і поруч перебували ніч дві собаки.

Займався світанок.

ІСТОРІЯ ДРУГА
Гра в наперстки

— Якщо чесно, то треба мені у відпустку…

Поки спускалися сходами лікарні, Віка все намагалася підтримати Ірину під лікоть. «Невже в мене такий жахливий вигляд? — думала відьма. — Невже я схожа на людину, нездатну здолати трьох сходинок?»

Ледь одійшовши від порога, вона вивільнила руку:

— Сигарети принесла?

Віка простягла їй пачку «Вінстона» й запальничку. Ірина затягнулася; згори, з вікон, затягнутих у фігурні ґрати, на неї дивились із заздрістю.

— Клієнтки телефонували, — повідомила Віка, явно бажаючи підбадьорити. — Одна плакала, дякувала — до неї чоловік повернувся. Друга хоче ще раз прийти — не дотримувалася твоїх приписів, не постувала, тому й досі роботи не знайшла.

— Ага, — безбарвно відгукнулась Ірина.

— На сайт пишуть, нові щодня телефонують… Відпустка, звісно, це добре. Але оренди за офіс ще ніхто не скасував.

«Капіталізм, — похмуро подумала Ірина. — Потогінна система, як у дев’ятнадцятому столітті. Ні тобі оплаченого лікарняного, ні тобі соцпакета, ні профспілкової путівки до санаторію. Працюй, працюй, наче раб на галерах. Бо клієнтура розбіжиться, оренда зжере весь прибуток, а у Віки, до речі, дочка шістнадцятирічна, їй наступного року до інституту вступати…»

Відразу подумки вона роздратовано себе урвала: «А чому це я повинна дбати про Вічину дочку? Що, своїх проблем мало? У мене задниця сколота, повна сумка таблеток, та ще й діагноз під сумнівом. От замкнули б мене до шизарні місяці на три, якої б Віка тоді заспівала? Добре, що згоди на лікування я не підписала, а той факт, що я небезпечна для себе й оточення, у стані ремісії виявити не вдалося. А якби я розказала чесно, що

Відгуки про книгу Одержима - Марина та Сергій Дяченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: