Одержима - Марина та Сергій Дяченко
— Лікарем, — зізналася Ірина.
— Нащо?
Ірина задумалася.
— Нінащо. Просто так.
— Допомагати людям?
— Ну що ти за… — Ірина осіклась. — Яке там — «допомагати людям»? Мені б хто-небудь допоміг! Я все життя сама-самісінька, ні грішми підтримати нікому, ні блатом, ні добре слово сказати… Батько — алкоголік, мати — п’яниця! Ну, вступила я до медучилища, ну, покрутилася в поліклініці сестрою… Знаєш, які там зарплати? Кому я з такою зарплатою допоможу?!
* * *
Катя поправила перед дзеркалом макіяж. Усміхнулася; щасливе лице, бліде під тональним кремом, із заплаканими очима — заплаканими й веселими… Як багато може статися за один день. Крах і відродження. Кінець і початок.
Вона підморгнула своєму віддзеркаленню. Зараз вони разом поїдуть додому. їх зустріне Джина.
Вона засміялася.
З убиральні було два виходи; розтягуючи мить щастя, Катя пройшлася по маленькій критій оранжереї. Постояла біля акваріума з великими червоними рибами. Повільно повернулася до зали.
Тихенько грала музика. Макс сидів упівоберта, лицем до виходу з туалету, куди пішла Катя; не бачачи її, він розмовляв по телефону. Крізь тихий шум і ніжну музику до Каті спершу долинула інтонація — муркотання. М’який рокіт. Мед і вершки, шовк і оксамит, голос закоханого чоловіка.
А потім вона почула слова.
— Сонечку, — говорив комусь Макс, — сьогодні ніяк, я зайнятий. А завтра обов’язково. Люблю, люблю, моя пташко. На добраніч і до завтра.
* * *
— …Ти знаєш, що таке робота в цій поліклініці? За копійки? Ну й послала я все якнайдалі, пішла туди, де гроші… Тобто я думала, що там гроші… Як я прийшла, та фірма накрилася… Ой, нащо я це все розказую? Воно тобі треба? Ти про Катю турбуєшся, вона з просунутих, і почуття в неї просунуті: любов там, благородне почуття провини… Куди мені!
Ірина озирнулася.
Макс сидів, поклавши на край стола телефон, і в позі його було нетерпіння. Макс дивився на вхід до вбиральні; звідти вийшла одна дама, потім друга, але Каті не було.
— Де вона? — насторожено запитав демон.
Максим подивився на годинник.
Ірина встала, на ходу тверезіючи:
— Рахунок, будь ласка.
Карбуючи крок, вона зайшла до жіночого туалету. Неделікатно обвела поглядом дівчину біля дзеркала та літню даму з серветкою в руках, зазирнула до порожніх кабінок.
Пройшла прибиральниця — зайшла в одні двері, вийшла в другі. Ірина, неначе собака-шукач, вийшла до критої оранжереї, тупо оглянула риб в акваріумі, обернулася до гардероба…
І встигла побачити в прорізі дверей, перш ніж вони зачинилися, знайому фігурку.
* * *
У центрі міста завжди свято. Катя йшла в юрбі, серед рекламних вогнів, серед ліхтарів та фар, серед квіткових кіосків, серед вітрин і туристів, містом, де навіть опівночі не видно зірок через усюдисуще світло. Катя любила світло. І зараз, на світлі, їй було добре й спокійно.
Вона, немов змія, скинула одну за одною кілька шкур. Неначе кішка, прожила кілька життів; і провина, і любов — усе закінчилося в один день, і настала свобода. Спокій. Сила. Свобода.
На ходу вона набрала телефон редактора Міли — і потрапила вдало.
— Катрусю! — весело закричала Міла. — Прийняли твій старий нарис про дитячу заїкуватість і добре заплатять, правда, вже наступного місяця!
— Тільки не пізніше, — твердо сказала Катя. — І підкинь мені ще замовлень, будь ласка, яких завгодно замовлень: я з чоловіком розлучаюся остаточно.
Міла була вражена:
— Та ну! Слухай, поважаю, респект, давно час. Під’їдеш завтра до редакції?
— Ага, дякую!
Вона дочекалася зеленого світла. Перетнула магістраль. Уповільнила крок, набрала Максів номер; він, як ніколи, відгукнувся зразу:
— Катю, ти де?!
— Вибач, зателефонували в терміновій справі, — сказала, дуже задоволена своїм спокоєм. — Довелося піти. Знаєш, нам треба одержати офіційне свідоцтво про розлучення, щоб не було ні проблем, ні питань.
Тиша у слухавці була красномовнішою за будь-який крик.
— Вибач, це все, — сказала Катя. — Я там за себе розплатилася… на добраніч.
Вона перервала зв’язок, і одразу прорвався дзвінок од відьми. Катя, поморщившись, знову натиснула відбій.
* * *
Дівуля могла взяти машину. Могла піти куди завгодно; навколо топтали брук тисячі шин, і тисячі ніг топтали тротуар.
Демон був тут, за плечем. Мовчазний.
Ірина знову набрала її номер. Відповіді не було. І не буде.
— Падлюка! — закричала вона вголос. — Падлюка цей Макс… Які ж падлюки мужики, які гади, вона тебе кохає, паскуднику ти такий!.. Ба ні… і ту йому треба, і цю… Жеребці, жеребці безсовісні!
Від неї сахались, наче від припадочної. Навколо впиралися в небо висотні будинки: самогубець тут знайде вихід, бодай якийсь дах…
— Що тепер робити?!
Демон мовчав. Ірина знову й знову повторювала дзвінок; ніхто не відповідав.
* * *
Слухаючи, як смикається в кишені телефон, Катя зупинилася перед вітриною. Сувеніри й ласощі; Катя пройшлася залою, вибрала шоколадний торт, ароматичну свічку із запахом меду і насамкінець — величезну троянду.
— Йдете в гості? — запитала привітна касирка.
Катя всміхнулася їй:
— Ні, це я собі.
— Оце правильно! — касирка навіть спину випрямила. — На здоров’я!
Усміхаючись, їй запакували торт і свічку. Катя вийшла з магазину, притискаючи до грудей ароматне й ніжне, обережно стискаючи стебло з підрізаними шипами. На годиннику було пів на одинадцяту; Катя подумала, що краще проїхатися кілька зупинок на