Українська література » Фентезі » Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Читаємо онлайн Одержима - Марина та Сергій Дяченко
цієї Каті? Він начебто не знав її до вчора, не знав її імені, гадки не мав, хто така.

«Це не демон, — сказала вона собі, перевівши погляд на клейончасту скатертину. Це, найпевніше, моя душевна хвороба…

Але яке діло моїй душевній хворобі до цієї дурної дівки з її свекрухою, дачею, шмарклями, з її собакою?!»

— Ну от, — знов почала Катя, — вона поїхала, я пішла до себе й двері зачинила. Наділа навушники… а тут, як на зло, у плеєрі сів акумулятор. Я лягла, заплющила очі й чула, як вона поїхала… Потім вона повернулася, хвилин через п’ятнадцять… Заганяти машину не стала, зайшла, вийшла і знов поїхала.

— А навіщо вона поверталася? — для порядку запитала Ірина.

Катя байдужо знизала плечима:

— Забула щось. Мало чого.

Демон знову оживився:

— Що? Що вона могла забути?

Задзвонив телефон в Ірининій кишені. Знову викликала Віка; з незворушним лицем Ірина натиснула відбій.

«Ну — зорієнтуйся, подумки зверталася вона до Віки. — Ну зрозумій, що сталося. Ну допоможи мені якось… Не знаю як… Тільки не надзвонюй мені, будь ласка, бо він усе зрозуміє і я ненароком виколю собі око…»

— Вона врізалась у стовп, — ледь чутно сказала Катя. — Але лікарі казали, що серце зупинилося раніше…

«Ми в глухому куті, — подумала Ірина. — Ну, знаю я, як загинула її свекруха. Ну, знаю, що дівчинка себе звинувачує… Що ж робити?»

Вона примружила повіки, питаючи поради в натхнення. Демон стояв біля вікна веранди, його довга фігура виразно темніла проти світла…

— Бачу! — Ірина вказала пальцем демонові в груди. — Бачу!

Демон, здається, здригнувся й позадкував.

— Що? — злякалася Катя.

— Бачу її примару! — натхненно віщала Ірина. — Вона тут! Вона прийшла до тебе… Зараз я з нею поговорю! Як її ім’я й по батькові?

Катя мовчала цілу секунду.

— Припиніть, — сказала нарешті. — Ви ж самі в це не вірите. Немає там ніякої примари.

Шкода, що вона не могла бачити обличчя демона: той поморщився з непередаваним сарказмом.


* * *

Катине заціпеніння нарешті урвалось. Немов сновида, вона дозволяла маніпулювати собою; вражена розмовою з Максом, навіщось повелася на розмову з відьмою. Тепер усе стало ясно, як день, і в цьому денному світлі нікуди було ховатися.

— Спасибі, ви мені дуже допомогли.

Головне було — викурити відьму за поріг. Тягти її силою Катя не збиралася, та й не подужала б. Та коли вона замкне вхідні двері, відьма залишиться надворі.

— Спасибі, ви мені дуже допомогли, — фраза звучала чи то як знущання, чи то як проклін.

— Катю, стривай! — масним голосом кричала відьма.

— Усе, годі. Ви мені дуже допомогли, я щаслива, їдьмо звідси.

Відьма чомусь була налякана. Раніше Катя, у своєму гіркому заціпенінні, не замислювалася над тим, чому відьма так причепилася до неї, чого хоче — бо ж не грошей. У Каті немає грошей, щоб оплатити такі зусилля. Щастя для Каті? Чому раптом? І чому вона так нервується, явно чогось боїться, не Катиного ж гніву?

— Зараз поїдемо, — примирливо сказала відьма. — Катю, одну хвилинку. Одну секундочку, тільки…

Стоячи на порозі, Катя втратила пильність.

Продовжуючи солодко всміхатися, відьма стрибнула до неї, схопила за лікоть і сильно рвонула на себе — в будинок. Катя заточилася й ледь не впала, а відьма чіпким мавпячим рухом вихопила в неї ключі від дачі, два здоровенних сталевих стрижні на кільці.

Катя злякалася по-справжньому.

Відьма була вже на порозі, по той бік дверей. Катя навалилася на двері зсередини, намагалася не дати їх зачинити, але відьма була масивнішою й сильнішою.

Ніхто не кричав. Катя оніміла з жаху й тільки боролась, наче востаннє, за свою волю. Відьма встромила ключа в шпару й помилилася: жовтий ключ від верхнього замка, а білий від нижнього, а не навпаки. Поки відьма поспіхом опанувала цю нехитру науку, Катя відскочила вглиб будинку, розбіглася — і всім тілом гахнулася об двері.

І перемогла.

Затріщали завіси. Заходив ходором одвірок. Відьма відсахнулася, оступилася й скотилася з дерев’яного поріжка; Катя вирвалася на волю, мокра, тремтяча, люта.

— Відьма! — крикнула в лице жінці, що впала на траву біля порога. — Відьма! Я в міліцію зателефоную! Я…

— Телефонуй, — пробурмотіла відьма, тяжко дихаючи. — В міліцію, у Пентагон… куди хочеш.


* * *

Кілька секунд відокремлювало її від простої розв’язки: замкнути дівчисько на дачі, не дати йому вийти до півночі. Хай там що казав демон. Замкнена людина охочіше слухає, легше вірить, із замкненим простіше домовитись. Якби вдалося замкнути Катю — проблема була б розв’язана на дев’яносто відсотків…

Але кляті ключі переплутались, а дівуля виявилася сильнішою, ніж можна було подумати.

Падаючи з порога, Ірина добряче вдарилася стегном. Тепер демон і Катя стояли над нею й кричали, кожен своє; демон не звертав уваги на Катю, а Катя не чула й не бачила демона.

— Відьма! — репетувала дівка, незвично агресивна. — Я в міліцію… я в міліцію…

— Там записка! — репетував демон. — На підлозі в передпокої! Підніми й прочитай!

— Совісті у вас немає! Божевільна! До шизарні! Геть звідси! Я зараз охорону викличу!

— Там аркуш паперу! Підніми! Скоріше!

Крекчучи й стогнучи, Ірина зіп’ялася на ноги. Катя відскочила, ніби її вітром звіяло, і, часто озираючись, відступила до хвіртки. «Яка міліція? — подумала Ірина. — Де тут охорона? Єдина твереза думка у всьому цьому потоці: якщо зв’язати мене й запхнути в гамівну сорочку, я не зможу себе бити й калічити, я не полізу на дах услід за цією божевільною…»

Катя йшла. Покинувши будинок із навстіж розчиненими дверима, не піднявши з землі ключів, вона відступала

Відгуки про книгу Одержима - Марина та Сергій Дяченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: