Одержима - Марина та Сергій Дяченко
— Не треба, — збайдужіло відгукнувся в слухавці Катин голос. — Уже не треба.
— Катю! — заблагала Ірина. — Я можу допомогти! Чесне слово! Дозволь мені допомогти!
Пішла довга пауза. Катя не натискала відбій, і тиша тяглась, як остання ниточка надії.
* * *
Дівчина сиділа на автобусній зупинці згорбившись, засунувши руки в кишені куртки. Біля її ніг лежала собака на повідку — начебто лайка, з пухнастим білим хвостом. Ірина побачила її здалеку й квапливо звеліла таксистові триматися правіше.
Демон мовчки їхав на задньому сидінні. Таксист його не бачив; варто було Ірині вилізти з машини на зупинку — як демон опинився поруч, моментально й безшумно.
«Він існує в моїй свідомості, — приречено подумала Ірина. — Тільки я його бачу, тільки я його чую; я сама себе б’ю, і з даху, раптом що, стрибну теж сама…»
Бридкий холод продер між лопатками. Вона відкашлялася:
— Привіт, Катю. Все буде добре. Ми все зробимо, навіть не сумнівайся!
Дівчина відповіла їй похмурим, затуманеним поглядом. «Ой, гадство, — подумала Ірина. — Щось сталося… щось нове».
— Що вам треба? — глухо спитала дівчина.
Ірина сіла поруч. Витягла фото з сумки:
— На.
— Можете залишити собі, — дівчина говорила розмірено й байдужо.
Ірина подивилася на собаку; та лежала на брудному асфальті, притиснувшись до Катиних ніг, і насторожено дивилася на відьму. Демон стояв поруч, заклавши руки за спину; собака не звертала на нього уваги.
«Навіть собаки його не бачать», — подумала Ірина, і плечі її опустилися.
— Так не годиться, — сказала вона, звертаючись, зокрема, й до себе, борючись із легкодухістю. — Гарна собачка… Як звуть песика?
— Джина.
— У-у, гарна… Гарна собака, очі розумні… Так, сонечко, почнемо спочатку. Ти хочеш повернути чоловіка. Ти цього хочеш — ти його повернеш…
Катя відсунулася на лавці.
— Не називай її «сонечку», «кицю» або «зайчику», — півголосом сказав демон. — Невже важко здогадатися?
Ірина зціпила зуби. Не дивлячись на демона, знову звернулася до дівчини:
— Думаєш, мені це вперше? Та я й таким допомагала! Знаєш, скільки щасливих пар живуть, біди не знають, тому, що дехто до мене вчасно прийшов? Не знаєш…
Катя мовчала й дивилася вперед невидющим поглядом.
— Отже, свекруха померла, ви з чоловіком посварилися, тепер тобі треба…
— Мені від вас нічого не треба, — крізь зуби сказала Катя.
Ірина подивилася на фото у своїй руці. Звела очі:
— Тоді чому не йдеш?
Катя знизала плечима й підвелася. Відразу схопилася собака, замахала хвостом; демон саркастично гмикнув.
Ірина залишилася сидіти.
Катя, намотавши на руку повідець, підтягла собаку ближче до себе й покрокувала до переходу через вулицю; Ірина сиділа, закусивши губу.
— Дурна, — повідомив демон.
Вона ледь стрималася, щоб не крикнути йому заткнутися.
Катя зупинилася перед світлофором. Червоний, червоний, повз неї проповзають стада машин, реве й гуркоче вулиця…
Зелений.
Пішоходи, скільки їх було, покрокували по «зебрі». Катя підняла ногу — й поставила назад.
Озирнулася через плече.
Повернулася й пішла назад, до зупинки.
— Навчи вченого, — сказала Ірина зі стриманим торжеством.
Їй дуже хотілося брудно нагрубіянити демонові. Але вона боялася.
* * *
Ірина триста років не бувала в «Макдональдсі» й не любила його, але вибору в неї не було; заклад о цій порі був відносно вільним. Зграйка школярів галасувала в протилежному кутку, але навіть їхній галас не дратував — звучав життєствердно.
— Моя свекруха не померла, — сказала Катя. — Вона загинула.
— Як це сталося? — Ірина крутила в руках пластикову чашечку з колою. Демон стояв, склавши руки, у Каті за спиною, і його погляд Ірині дуже заважав.
— У неї стався серцевий напад за кермом, — Катя говорила неохоче, сама, здається, здивована своєю відвертістю. — Вона їхала з дачі, одна, машиною…
Дівчина замовкла. Ірина напружилась, відчуваючи за цим мовчанням важливе:
— Ну і?
— А перед цим ми з нею посварилися, — дуже тихо сказала Катя. — На дачі. Вона поїхала дуже зла.
— Почуття провини, — похмуро сказав демон за її спиною.
Ірина кивнула:
— Ти почуваєшся винною?
Катя відвела очі.
— І чоловік теж? Він тебе звинувачує?
Катя навпіл розірвала серветку.
— Стривай-стривай, — Ірина примружилась. — А як він дізнався про вашу сварку?
— Ми одне від одного ніколи нічого не приховували, — сказала Катя ще тихіше.
— Дурна, — з тугою сказав демон. — Ну що за молода ідіотка…
— Ти мені заважаєш! — Ірина різко підвела голову; Катя подумала, що репліка адресована їй, і лице в неї витягнулось. Наступної секунди вона впіймала Іринин погляд й обернулася через плече.
По проходу між столами віддалялася прибиральниця з ганчіркою.
— Ходить тут зі шваброю й заважає, — пояснила Ірина, червона й зла.
Катя опустила плечі, знову закрилася, пірнула в себе, і було ясно, що кожне слово доведеться тягти обценьками.
— Доля привела тебе до мене, — сказала Ірина якомога впевненіше. — Ти думала, що йдеш по інтерв’ю, по матеріал для нарису. А це доля. На, забери все-таки свою фотку. Вона, можливо, тобі життя врятувала…
Демон скорчив гримасу. Не звертаючи на нього уваги, Ірина простягла фото через стіл; Катя, повагавшись, узяла його.
— Натерпілася від свекрухи, так? — вкрадливо запитала Ірина в момент, коли Катині пальці торкнулися паперу.
Дівчина швидко звела вогкі очі:
— Вона сама ростила сина. Єдиного. Макс дуже добрий і дуже