Одержима - Марина та Сергій Дяченко
Вона ще раз механічно перехрестилася на ікону.
«…Відпочинок потрібен, але що, як мене скрутить у літаку?! Ні, треба спочатку поставити діагноз, підлікуватися…»
Вона встромила запалену свічку в металевий тримач. Тричі перехрестилася. Зітхнула з полегкістю.
Вийшла на свіже повітря, без упину хрестячись і всміхаючись. Щедро роздала милостиню.
Бабусі дивилися на неї, мов на святу.
* * *
Вона жила сама, квартиру винаймала, готувала рідко. А сьогодні апетит узагалі зник; Ірина вийняла з холодильника стосик заморожених сирників, подивилася на нього, сховала назад. Дістала пакет кефіру, заварила чай і вляглася перед телевізором.
Спершу захопилася серіалом. А потім потихеньку стала засинати.
Злипалися очі. Треба було встати, вмитися, перевдягтися, намастити лице кремом, розстелити ліжко; вона лежала, розуміючи, що зараз не встане. Нарешті відпустив нервовий дрож, нарешті так добре, так спокійно… От тільки щось деренчить у телевізорі…
Не встаючи, вона дотяглася до пульта. Натисла червону кнопку; припинили бурмотіти диктори новин. Але деренчання не зникло; Ірина не відразу зрозуміла, що деренчать тарілки на кухні.
Вона звелася на лікті.
Бом, сказав антикварний годинник із боєм. Бом, бом, бом; хіба вже дванадцята?!
На кухні лунко розбилася порцеляна.
Насамперед вона перехрестилася. І ще раз. Устала, запхнула ноги в капці… Увімкнула верхнє світло в кімнаті, потім у передпокої, тоді на кухні.
Потім, затамувавши подих, зазирнула до середини. Уся кухонна підлога була всипана скалками. Щільно затягнуті штори матово поблискували. На полиці цокав годинник і теж показував дванадцяту.
Повільно ступаючи, прислухаючись до тиші, Ірина пройшла до ванної. Спершу ввімкнула світло; тоді рвучко відчинила двері. Нікого; Ірина зайшла й стала перед дзеркалом.
І майже одразу побачила його.
Обернулася; його не було. Знову подивилася в дзеркало; він вийшов із глибини:
— Я попереджав, що буде гірше?
Там, у дзеркалі, у задзеркаллі, ця незнайома й страшна людина взяла за голову Іринине відбиття — і вона відчула, як чужі руки впиваються їй у волосся. Він сильно, грубо штовхнув її, ударив лобом об дзеркало; посипалися скалки, полилася кров, але дзеркало, розсипавшись, перестало віддзеркалювати ванну, і зник задзеркальний демон.
Крапаючи кров’ю, вона вискочила з ванної. Кинулася до вхідних дверей — але замок заклинило; зірвала слухавку — проте та мовчала. Схопила мобільник — той вирвався з рук, ніби живий, упав на підлогу й розлетівся. Полетів під диван акумулятор.
Заблимав торшер — неначе вітром гойдало далекі дроти. Увімкнувся й вимкнувся телевізор. Ірина кинулася до вікна, відчинила — восьмий поверх…
За спиною, в кімнаті, антикварний годинник почав бити невлад.
* * *
До сьомої ранку поріз на лобі давно затягся.
Вона сиділа скорчившись перед журнальним столом, і перед нею, і на підлозі, і по всій кімнаті валялися папірці: сторінки з блокнота, магазинні чеки, рекламні проспекти, серветки, — все паперове сміття, яке тільки було в квартирі, пішло тепер у діло. Ірина сиділа й писала не спиняючись лівою рукою: «Роби, як я скажу». «Слухай мене, не думай пручатися». «Ти шахрайка, брехуха, гидота».
У ручці закінчилася паста. Ірина писала без пасти, витискала на глянцевій рекламній картці, впоперек дівчини на серфі, впоперек хлопця на скейтборді: «Тільки спробуй комусь дзявкнути». «Тільки спробуй комусь сказати».
А він сидів у кріслі навпроти, і вже не потрібне було дзеркало, щоб його бачити. Сухорлявий, жовчний, у сірому костюмі з краваткою, безжальний, мов тесак.
За вікнами світало. Годинник пробемкав сьому; коли Ірина остаточно переконалася, що померла й потрапила до пекла, він уперше за багато годин заговорив:
— Дійшло, гадино? Все зрозуміла?
Ірина часто задихала:
— Зрозуміла… Бла… бла… гаю, відпустіть… мене… я все зрозуміла…
Вона з новим жахом зрозуміла, що не може навіть розридатися.
— Я більше не буду! — вирвалося в неї, звідкись із дитячих ще, з давніх страшних спогадів.
— Що ти не будеш? — запитав кат у сірому костюмі.
— Нічого! — вона спробувала перехреститись, але не змогла. — Я кластиму асфальт. Носитиму шпали. Завжди дотримуватимуся посту… Я…
У розпачі вона готова була пообіцяти, що піде до монастиря, але демон у сірому процідив, наче сплюнув:
— Заткнись.
І вона замовкла, ніби їй справді заткнули рота.
— Ти робитимеш те, що я скажу, з першого разу й моментально, — сказав чоловік у кріслі. — Так чи ні?
— Так, — простогнала Іра.
Ручка нарешті випала з її лівої руки. Рука зависла, мов перебита обухом.
— Приведи себе до ладу, — гидливо сказав демон у сірому. — Лице напудри й заклей пластиром. Одягнися. На все маєш півгодини, і спробуй спізнитись хоч на секунду.
* * *
О сьомій сорок п’ять вона була готова. Тональний крем, макіяж, акуратний пластир на місці порізу; повністю вдягнена й зачесана, вона стояла посеред кімнати, з жахом дивлячись на порожнє крісло.
Повільно повзла хвилинна стрілка. За вікном тривав ранок: поспішали діти до школи, роз’їжджалися машини, що ночували біля під’їзду. Пенсіонери виходили гуляти з собачками, матусі — з маленькими дітьми; годинник пробив восьму. Крісло порожнє, в кімнаті тихо та спокійно.
Вона чекала.
Потім, не витримавши, вийняла з сумки нову пудреницю, куплену вчора замість розбитої. Піднесла дзеркальце до очей; оглянула відбиття кімнати. Але віддзеркалена кімната теж була порожня. Пописані папірці, розлетівшись по кутках, надавали їй дикого вигляду.
Ірина підняла з підлоги свій мобільник. Намацала під диваном одлетілий акумулятор; щосекунди вона завмирала, прислухалася й озиралась, однак нічого не відбувалося. Під вікнами курликала сигналізація, і звичний звук гнав злі тіні надійніше, ніж півнячий спів.
Стискаючи