Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Мліючи, вона взялася за ручку дверей. І двері відчинилися!

Затамувавши подих, Ірина вислизнула з квартири. Захряснула двері; стрімголов, мов божевільна, кинулася геть із будинку.

Сусіди озиралися на неї, коли вона, задихаючись і ні з ким не вітаючись, мчала через двір, не зважаючи на газони й на калюжі. Ледь добігши до дороги, вона вдало зупинила машину; гепнулась на потерте сидіння, грюкнула дверцятами:

— Їдьте!

— Куди? — здивувався водій, чорнявий чоловік років тридцяти.

— Їдьте, потім скажу!

Машина влилася в потік транспорту. Ірина кілька хвилин сиділа, закусивши губу, прислухаючись; потім тремтливими руками зібрала телефон; вклала акумулятор, заклацнула кришку.

— Віка?

Сонне «привіт», що пролунало на тому кінці дроту, здалося Ірині солодким, мов янгольський спів.

— Вікусю! Зайди в Інтернет, негайно… подивися… мені потрібна консультація психіатра! Терміново!

Водій витріщив очі. Подивився на Ірину — і зразу ж знову на дорогу; ледь не врізався в круту тачку, що проїжджала повз нього.

— Краще знайомого лікаря, — бурмотіла Ірина, — а якщо знайомого нема, то якого-небудь… Ні, не булімія! Не депресія! Дай мені номер, я сама все поясню!

Віка, людина зібрана й чітка, через тридцять секунд продиктувала телефонний номер. Ірина набрала його, промахуючись повз клавіші; відповів чоловічий голос, низький, упевнений і спокійний.

— Мені терміново потрібна допомога, — квапливо почала Ірина. — У мене… марення, видіння. Я сама себе калічу, і…

У широкому водійському дзеркалі відбивався пасажир на задньому сидінні. Похмурий, жовчний, у сірому костюмі; Ірина завмерла з відкритим ротом, притискаючи до вуха телефон.

Той, хто сидів позаду, дивився в дзеркало — їй у вічі.

— Ти його бачиш? — запитала Ірина водія.

Він дико зиркнув на неї й ледь не врізався в самоскид.

— Алло! — наполягала слухавка. — Ви мене чуєте? Алло!

— Зупини! — викрикнула Ірина.

Водій метнувся до узбіччя, ніби тільки цього й чекав; Ірина вивалилася з машини. Дверцята грюкнули один раз — другого стуку не було, але той, у сірому костюмі, вже стояв поруч, мовчазний і суворий.

Ірина глянула на нього — й одразу, не розмахуючись, сильно вдарила себе правою рукою по обличчю: несподівано для себе. І дуже боляче.

О десятій ранку Ірина зайшла до під’їзду з двома вивісками: «Нотаріус Попова А. Н.» та «Відьма й цілителька Ірина».

Віка відчинила їй двері й позадкувала:

— Що з тобою?

Ірина годину не дивилася в дзеркало, але здогадувалася, що на лиці синець.

— Ти додзвонилася до психіатра?!

— Уже не треба, — глухо відгукнулась Ірина. — Все минулося. Я здорова.

— Здорова?!

Віка змусила її розвернутися до світла:

— Хто це тебе?!

— Спіткнулася, — сказав візитер у сірому костюмі. Він зайшов одразу за Іриною, але Віка його не побачила.

— Спіткнулась я, гадство, — процідила Ірина. — І сама себе кулаком… об стовп… випадково.

Віка витріщила очі. Піднесла палець до пластиру на Ірининому лобі:

— А це?

— Третє око, — глумливо сказав демон за її спиною. Віка не обернулася.

— Третє око, — вичавила Ірина. — Вікусю, відчепись, будь ласка.

Віка відповіла уважним поглядом:

— Кому телефонувати?

Ірина подивилася їй за плече; демон посміхався.

— Нікому, — сказала ледве чутно. — Усе добре.

Вона машинально вийняла з сумки пачку сигарет; тієї ж миті картонка стала гарячою, як вугілля, й Ірина, скрикнувши від болю, впустила пачку.

— Курити кидаєш, — повідомив демон.

— Курити кидаю, — крізь сльози повторила Ірина.

Відсунула ногою пачку. Подивилася на бліду Віку:

— На сьогодні скасовуй усіх. І будеш вільна. Сьогодні не працюємо.

— Добре, — Віка насупилася. Озираючись на Ірину, пройшла до стола, закрила ноутбук…

— Ноут нехай залишить, — сказав демон.

— Ноут залиши.

— Добре, — Віка помовчала. — Ір, я там фотографію в кімнаті знайшла. Хтось з учорашніх упустив.

«Ще б пак, — подумала Ірина. — Вчора клієнтки тут літали, як на крилах: туди-сюди, тільки двері грюкали».

— Я поки що не викидала, — продовжувала Віка, роздивляючись Іринин лоб. — Ось.

Фотографія лежала під ноутбуком: дівчина й чоловік усміхаються в камеру, на колінах у дівчини — собака.

— Її телефон, — демон раптом різко ступив уперед, ледь не налетівши на Віку. — Довідайся її телефон!

— Її телефон, — як автомат, повторила Ірина.

— Чий?

Ірина боялася дивитись на демона.

— Її, — припустила ледь чутно. — Цієї… дівулі.

Пильно поглядаючи на Ірину, Віка виписала зі свого блокнота телефон — на папірець-стікер.

— Зателефонуєш і віддаси фотку? — ризикнула все-таки запитати.

Ірина потрясла головою:

— Усе, Віко, ти вибач… Спасибі, одно слово. Йди.

— А завтра коли? — Віка схилила голову до плеча.

— Я зателефоную, — вичавила Ірина.

За Вікою нарешті зачинилися двері; Ірина стояла одна посеред кухні квартири-офісу, неспроможна зробити й кроку.

— Замкни, — сказав демон.

Ірина покірно пішла до передпокою. Коли вона повернулася, демон робив екскурсію по робочій кімнаті — зі столом, укритим парчею, з черепом, з не запаленою поки що новою свічкою.

— Стильненько, — сказав крізь зуби.

Ірина стояла, похитуючись. Шок, страх і безсонна ніч туманною завісою стояли між нею та світом.

— Покажи фотографію.

Ірина, мов сомнамбула, пішла на кухню, взяла фотографію в руки, відвертаючись, простягла демонові.

— Сідай за комп’ютер, — сказав він уривчасто. — За номером мобільного довідайся,