Одержима - Марина та Сергій Дяченко
Катя закрила лице серветкою, плечі беззвучно застрибали. Ірина дивилась, як вона плаче; їй багато разів доводилося бачити, як ревіли жінки різного віку, бувало, й сама викликала чужі сльози. Траплялося використовувати сльозливих, залякувати й обнадіювати, і брати гроші за надію; тепер вона дивилася на Катю й не знала, що з нею робити.
— Я тепер дачі цієї бачити не можу, — Катя говорила пошепки, борючись із риданнями. — Ми там не бували відтоді, як… Та це вже все одно. Максим… зі мною… не хоче… Мати йому завжди казала, яка я погана, так і вийшло… Мені треба до туалету…
І далі прикриваючи лице, вона вислизнула в бічний коридорчик, щоб у вбиральні, у замкненому просторі, наодинці з собою беззвучно виплакатися. Ірина пожувала пластикову соломинку; лід у стаканчику з колою розтав. Ірина ковтнула раз, другий, поморщилася, поставила посудинку на тацю.
— Зараз полудень, а стрибнути з даху вона повинна опівночі, — сказав демон. — Тобі треба зняти з неї почуття провини й помирити з чоловіком. На все маєш дванадцять годин.
Ірина слухала, обм’якнувши, ніби злившись із кріслом, із підлогою, з «Макдональдсом», ставши частиною інтер’єру, мовчазного й безмовного.
— Якщо впораєшся, відьмо, якщо опівночі вона буде жива… Тоді можна буде тебе привітати. Попрацюй заради цього, добре?
— А чом би не підсипати їй у чай снодійного? — Ірина підвела голову. — Або замкнути де-небудь, щоб вона не могла опівночі стрибнути з даху?
Демона пересмикнуло від відрази:
— Шарлатанка ти. Липова відьма, простих речей не знаєш.
— А конкретно? — Ірина зціпила зуби.
— Їй треба змінити долю, — дуже серйозно сказав демон. — Це може зробити людина, самостійно прийнявши рішення. Якщо ти, дурна, її замкнеш, буде тільки гірше. Вона все одно знайде свою смерть, та ще й інших за собою потягне. Тебе — точно.
— Ясно, — Ірина зціпила зуби ще міцніше і встала.
— Ти куди? — демон насупився.
— До нужника! — вона гаркнула так голосно, що навіть школярі за дальнім столиком озирнулися. — Сподіваюсь, до жіночого туалету ти за мною не попрешся?
* * *
У туалеті не було нікого, крім Каті; дівчина ледь чутно схлипувала за зачиненими дверима.
«Шмаркачка, тютя. Мені б твої проблеми, — подумала Ірина, стискаючи кулаки. — Подумаєш, свекруха вбилася. Ти її ненавиділа — туди їй і дорога! Подумаєш, чоловік пішов. Мужиків навколо — зграї, тільки помани. Жонаті, нежонаті, розведені, бідні, багаті, багатіючі… Молоді, старі. А ти, дурноверха, через Макса свого ридаєш та через свекруху журишся, і полізеш, скотино, на дах… Та й хрін би з тобою… Але ж ти й мене за собою потягнеш! А мене за що?!»
Вона зайшла до порожньої кабінки. Замкнулася. Ледве стрималася, щоб не загарчати, слухаючи Катине хлипання, щоб не крикнути на неї; нехай слабкі вмирають. Нехай стрибають із дахів. А я сильна, мені добре, життя влаштоване, і нема проблем! Не було до вчорашнього дня…
Вона вийняла телефон. Секунду вагалася. Потім, закусивши губу, набрала повідомлення Віці: «Усе погано, викликай до контори санітарів з гамівною, я можу себе вбити».
Знову замислилася на мить; ні, не буває демонів у сірих костюмах із краваткою. А якщо бувають, то… Нічого не шкода, увесь світ летить догори дриґом. Будемо вірити в гострий психічний розлад, але зробимо все, щоб вижити. Абсолютно все.
Вона написала ще одне повідомлення, навздогін: «Це не жарт! Вікусю, виручай!»
Катя тихо висякалась у себе в кабінці. Добрий знак: зібралася виходити. Ірина для годиться спустила воду, вийшла до вмивальників — і зустрілася очима з демоном.
У дзеркалі.
Там же, у дзеркальних глибинах, відчинилися двері і зайшли дві незнайомі жінки. Розмовляючи, вони пройшли далі, не зважаючи на чоловіка у жіночій вбиральні.
Ірина зобразила усмішку. Вийняла помаду й ретельно нафарбувала губи; якщо руки й тремтіли, то трохи. Демон нічого не сказав — тільки дивився підозріливо.
Вона повернулася за столик раніше від Каті. Демон ішов по п’ятах. Ірина сіла, посміхнулася, легко закинула ногу на ногу:
— Зараз повезу її до себе в контору, замовляння почитаю, забалакаю, заспокою, те-се…
— Нема часу, — прошелестів демон.
— Мені краще знати, — впевнено заявила Ірина. — Я відьма, я їх усіх наскрізь…
Її рука, раптом здобувши власну волю, схопила зі стола зубочистку. Ірина не встигла їй завадити, і, напевно, не змогла б: її права рука з розмаху тицьнула зубочистку в долоню лівої — між великим і вказівним пальцями. Ірина верескнула; всі люди, скільки їх було в залі, підстрибнули на стільцях і обернулися.
Вона висмикнула зубочистку. Простежила очима за крапелькою крові, що скотилася на зап’ястя й далі, під рукав.
— Не треба, — прошепотіла ледь чутно. — Зроблю, як ти скажеш. Куди її везти?
* * *
Стежкою, з обох боків порослою лопухами, вони пройшли від хвіртки до будинку. Дача була стара: городик, де колись вирощували картоплю, за минулі роки перетворили на газон, а потім забули й геть запустили. Трава росла тут упереміш із буйними бур’янами, а незарослим лишилося єдине місце — бетонна опора для пляжної парасолі.
— Навіщо ми сюди приїхали? — запитала Катя. У руці в неї побрязкувала зв’язка ключів.
— Навіщо? — голосно перепитала Ірина, звертаючись до демона, що замикав ходу.
— Тут ключове місце їхніх відносин, — відгукнувся демон. — Вона повинна все згадати, заново пережити й пробачити собі. Усвідомити, що немає її провини…
Рука, проколота зубочисткою, боліла. Ірина поморщилася.
— Тут вони бачилися востаннє, — знову заговорив демон.
