Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Ірина різко зупинилася, розкинула руки, звела лице до білого похмурого неба:

— Тут! Тут ви бачилися востаннє!

Катя помовчала секунду. Потім зізналася:

— Так. І вона… стояла саме там, де ви зараз стоїте. Як ви дізналися?

У будинку було задушливо й запилюжено. Вікна затягло павутинням. На поличці біля входу лежав перекидний календар, що назавжди застряг у торішньому серпні. На кухонному столі валялися старі газети, пластикові стаканчики, самотньо лежав на блюдці засушений пакетик випитого чаю, ниточка з жовтою етикеткою звисала, наче хвіст померлої миші.

— Ніколи цієї дачі не любила, — сказала Катя. — Я б краще до лісу з наметом або на море. Але вона казала — на дачу, і ми їхали на дачу…

«Як я тут опинилася?» — з тугою подумала Ірина, а вголос сказала:

— Ох, як тут багато негативної енергії назбиралося.

Демон бродив навколо, ледь не натикаючись на Катю, яка його не помічала. Він дивився й, здається, обнюхував предмети, але ні до чого не торкався руками. «Мабуть, він безтілесний, — з іще більшою тугою подумала Ірина. — Але мацати, щоб переконатися — нехай його наші вороги мацають».

— З’ясуй — свекруха хворіла? — сухо, голосом слідчого почав демон. — Була на обліку в кардіолога? Скільки їй було років? Скільки часу минуло від сварки до аварії? Коли настала смерть? Чи робили розтин, і якщо так, то де?

— Надто багато запитань, — пробурмотіла Ірина.

У неї в кишені задзвонив телефон. Демон насторожився; Ірина глянула на дисплей: висвітився Вічин номер.

— Хто це? — спитав демон.

— Віка, — відповіла Ірина підкреслено спокійно. Подумала — і натисла відбій.

— Я її відпустила на сьогодні, — пояснила Каті, а насправді демонові, щоб остаточно уникнути підозр. — Потім перетелефоною.

Демон прискалив око. Невідомо, що було в нього на думці, але дівчина заговорила знову:

— Тепер я не хочу на море. Якби вона була жива — я б на дачі сиділа навіть узимку!

— Працюй, відьмо! — гаркнув демон. — Які ліки вона приймала? Як це відомо, що аварію спричинив серцевий напад, що написано у свідоцтві про смерть?

— Якщо я не можу собі вибачити, що я її довела, то він мені тим паче не вибачить, — монотонно тягла Катя.

— Ану тихо! — гаркнула Ірина на обох, і обоє, на диво, замовкли. Відьма відчула миттєве, проте виразне задоволення.

— То хто сказав, що ти її довела? — заговорила м’якше, звертаючись до Каті. — Не пхинькай, зараз усе з’ясуємо…

Вона зазирнула до кімнат, проте заходити не стала. Повернулася на кухню, знайшла в буфеті руді чашки й картонну коробку з чайними пакетиками. Відшукала — диво! — непочату пластикову пляшку з водою. Відкрутила кран на кухні, почекала, доки стече іржава вода, сполоснула електрочайник.

— Ти повинна собі пробачити! — вона говорила владно, впевнено, як на прийомі. — Ти собі пробачиш — і він тобі пробачить!

Проста думка раптом змусила її завмерти з чайним пакетиком у руці:

— А ти, бува, не вагітна?

Катя здригнулася:

— Ні.

— Шкода, — пробурмотіла Ірина. — Для діла можна було б йому сказати, що чекаєш дитину.

Демон свиснув з огидою і кинув на Ірину погляд, якого вона воліла б не бачити.

— Для якого діла? — сухо поцікавилася Катя.

— Для нашого спільного діла, — Ірині стало прикро. — Для його повернення.

— Брехня нікого не рятувала, — повідомила Катя ще сухіше.

Ірина зітхнула; вона багато чого могла розповісти про цілющі властивості неправди, але боялася, що слухачі в неї невідповідні.

— Ну і як ви розсталися зі свекрухою? Що ти їй наостанок сказала?

Катя набрала в груди повітря:

— Сказала, що з мене годі, що я її більше бачити не можу, що вона життя ламає своєму синові й мені…

Голос її обірвався. Очі знов змокріли.

— А вона… вона сказала, що я змія й безвідповідальна скотина і що вона зі мною в одному домі не залишиться… Що я дивлюся на неї, ніби смерті бажаю!

Катя стиснула кулаки. З силою опустила на стіл:

— Навіщо я це говорю? Що це змінить? На що я сподіваюся?!

— Цукор є? — лагідно спитала Ірина.

Вона заново перетрусила розсохлу кухонну тумбу. В одній шухляді знайшлася картонна коробка з намальованим від руки хрестом. Ірина відкинула кришку: це була аптечка. Звичайний набір городника: бинт, пластир, анальгін, зеленка, льодяники від ангіни…

— А це чиї таблетки? — Ірина витягла з коробки білу упаковку з яскравою смугою.

— Свекрушині, мабуть, — не дивлячись, сказала Катя. — Вона звичайно приймала цей… як його… кардостатин.

— Кардофібрат, — прочитала Ірина на упаковці.

Демон опинився раптом дуже близько, біля самого лиця:

— Вона поміняла ліки?!

Тремтячою рукою Ірина відкрила коробочку. Витягла пластинку з таблетками — двох бракувало.

— Кардофібрат! — демон тріумфував. — Дві таблетки! Від зміни препарату могло статися запаморочення! Потьмарення! Сварка ні до чого: вона просто невдало поміняла ліки! І невчасно сіла за кермо! Скажи дівчині: вона не винна, причина в тому…

— Але протягом останнього місяця вона ніяких ліків не приймала, — сказала Катя, не чуючи його. — Тільки валер’янку.

Ірина вперше побачила розчарування на обличчі демона. Не просте розчарування — тугу.

— А яка гарна версія, — сказав він тихо.

— Це точно? — Ірина строго глянула на Катю. — Може, вона з’їла ці дві таблетки, а тобі не сказала?

— Вона цю коробку взагалі сто років не відкривала, — твердо відповіла дівчина. — Свої ліки носила при собі.

Демон відійшов у дальній кінець кухні. Вигляд у нього був пригнічений. Спостерігаючи за ним краєм ока, Ірина вперше поставила собі запитання: а йому яке діло до