Одержима - Марина та Сергій Дяченко
— Відьмо, ти хочеш жити? Подивися, що там за лист!
Вона вирішила цього разу послухатися демона. Морщачись, піднялася на ґанок. Катя завмерла на безпечній відстані — на вулиці, біля сусідньої ділянки; Ірина зазирнула у відчинені двері.
Картонний перекидний календар, що стояв на поличці біля дверей, гепнувся від удару дверима, і серпень змінився груднем. З-під календаря — а звідки ж іще? — вилетів пожовтілий аркуш паперу з блокнота в клітинку.
На папірці було написано розгонистим почерком: «Катерино, пробач мені, що я на тебе накричала. Я тебе розумію, зрозумій і ти мене: два дні тиск стрибає, голова розривається. Приїду додому — перетелефоную. Є. М.»
* * *
Увечері в затишному ресторані, у напівтемряві, при свічках, гарна, посвіжіла, щаслива Катя сиділа навпроти Максима.
Вони трималися за руки!
Ірина спостерігала за ними з дальнього кутка. Лоб їй трохи пік, заклеєний свіжим пластиром. Боліла рука, проколота зубочисткою. Потемніли синці на обличчі, і сіпав ще один, свіжий, на стегні.
Перед Іриною стояв келих червоного вина й лежали на тарілочці три скибочки сиру.
Крісло навпроти було порожнім — всім здавалося, що дивна жінка напивається на самоті. Насправді ж навпроти Ірини розташувався демон у сірому костюмі. Якби йшлося про людину, можна було б упевнено сказати: він в ейфорії.
— Ось, виявляється, чому поверталася її свекруха! Вона записку залишила, вибачилася! Мудра жінка… Земля їй пухом… Дівчину, виходить, від могили врятувала — вже після смерті…
Слухаючи його звіряння, Ірина замовила ще один келих вина. Крізь легкий алкогольний флер демон здався кумедним. Навіть смішним.
— А що тобі до цієї Каті? — запитала вона, жуючи сир. — Чому ти так за неї переживаєш? Вона тобі родичка?
— Ні, — демон перестав усміхатись.
Ірині не сподобалася зміна виразу його обличчя, і вона квапилась перейти до нової теми:
— А ти з іншими духами не спілкуєшся? З демонами, з примарами… ні?
Демон наїжачився:
— Не твого розуму діло!
Ірина зробила два великих ковтки й пообіцяла собі мовчати, поки можна.
Тим часом за дальнім столиком розвивалося дійство. Сьогодні, до візиту в цей ресторан, стосунки Максима й Каті на підвищеній швидкості проскочили кілька етапів; обоє кричали, і обоє плакали. Обоє ходили до церкви й ставили свічки за упокій матері й свекрухи — Євгенії Миколаївни. Обоє змучилися, й, нарешті, крига скресла: Максим гладив Катину руку, ніжно гладив і цілував, і просив пробачення, і каявся, що був егоїстом, дурнем, сліпим…
— Здається, мужик тільки тепер збагнув, яким він був ідіотом, — сказав демон, ніби відповідаючи на Іринині думки.
Годинник на стіні показував двадцять першу п’ятнадцять.
— Ще годинку вони посидять, — продовжував коментувати демон, — а потім поїдуть разом додому. Ми їх проведемо. Простежимо, щоб усе було добре.
— Свічку потримаємо, — не змовчала Ірина.
— Якщо треба, — суворо відгукнувся демон, — то й потримаємо, не турбуйся!
Офіціант приніс іще келих на таці. Ірина сьорбнула; в неї заплющувалися очі.
— Звір ти, — пробурмотіла вона сонно. — Цілу ніч мене мучив… Цілий день ганяв… Знущався… Ні жалю, ні співчуття…
— А в тебе, відьмо, було співчуття до приреченої дівчини?
— А чого її треба жаліти, а мене ні?
Демон похмуро посміхнувся.
— Я додому піду, — пробурмотіла Ірина.
— Підеш, коли я дозволю.
— А закурити можна?
— Ні! Ти покинула курити, запам’ятай!
Ірина допила третій келих. Знесилено відкинулась на спинку крісла:
— Хто ти такий узагалі? Як тебе звуть?
Демон мовчав.
— Хто знає ім’я демона, той має над ним владу, так? — Ірина була рада виявити поінформованість.
— Мене звуть Олег, — раптом сказав її співрозмовник.
Ірина на секунду протверезіла:
— Демон Олег?!
— Для тебе Олег Васильович, — відрізали з крісла навпроти.
Ірина помовчала.
— Ти б відпустив мене, Олегу, — сказала нарешті. — Що я тобі зробила?
Демон дивився повз неї — на Катю й Максима за дальнім столиком. Ірина повернула голову; Катя підвелася, щось сказала чоловікові, взяла сумочку з крісла, рушила в бік убиральні…
Максим узяв свій телефон, що лежав на краю стола.
Ірина повернула голову. Знову подивилася на демона — в очі. Увесь цей день вона уникала його погляду, і не дивно; тепер чи алкоголь, чи завершена справа додали їй відваги.
Очі в демона Олега були моторошні — жовті. З вертикальними зіницями.
— За любов, — Ірина підняла келих із залишками вина на дні. — Ти пити не можеш? Ти не їси, не спиш, так?
Демон мовчав.
— Розкажи мені про себе, — не відчуваючи опору, Ірина нахабніла. — Якщо вже ти в мене вселився, а не в когось іншого… Ми майже родичі, так?
Демон мовчав, але очей не відводив.
— Ти був людиною? Звідки ти взявся? Розкажи, мені ж цікаво…
Демон звів кутики губ.
— Добре, — Ірина зітхнула. — А чому ти вселився в мене? Хіба я щось можу? Чому не в міністра якого-небудь, не в мільйонера?.. Чому ти не вселився просто в Катю, якщо тобі так закортіло її врятувати?
Демон відкинувся на спинку крісла. Нарешті опустив очі:
— А ти сама як думаєш?
— Ніяк, — зізналася Ірина. — Я гадки не маю, чого ти до мене причепився.
— Ти відьма.
— Та яка я відьма, — Ірина зітхнула. — Я справжнісінька шарлатанка, кручу-верчу, шепчу-брешу…
— А ким