Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Добре, що я прикусила язика й не розказала їм правди про демона. Не зізналася, хто мені лоба об дзеркало розбив, хто синця під оком поставив. Утім, синець уже майже зійшов…»

— Іринко, — Віка стурбовано зазирнула їй в обличчя. — Ти взагалі як?

— Нормально.

— Ти вибач, раптом що. Я за тебе злякалася. Подумай сама. Припадок, потім лице розбите, неадекватна поведінка, потім ті твої есемески…

— Ти все правильно зробила, — вимушено погодилася Ірина.

— А тепер ти… здорова?

— Сподіваюсь, — Ірина намацала на дні сумки, під капцями в пакеті, перемотаний скотчем паперовий згорток з таблетками. Однією з перших лікаревих версій була «симуляція наркоманки в надії одержати свої колеса…» Помилився ескулап. Ніякої радості від цих таблеток мені нема. Чи їх треба горілкою запивати?

Одна надія — якщо, боронь Боже, знову з’явиться цей… демон на ім’я Олег, — таблетки виженуть його крутіше за будь-який екзорцизм.

— Добре, — вона кинула сигарету повз урну. — Їдьмо.

Якщо чесно, відьмі треба було не у відпустку, а на пенсію.

За три довгі ночі, проведені в клініці, вона встигла багато про що передумати. І, як буває в складних ситуаціях, щохвилини всередині розгойдувався величезний маятник. Праворуч — і вона вірила, що в неї стався нервовий зрив, загострення невідомо де набутої шизофренії, обтяжене маренням. Ліворуч — і вона точно знала, що їй явився натуральний демон — потойбічна істота — чомусь стурбований порятунком самогубці Каті.

Демон досяг успіху, Катю врятовано Ірининими руками, зате рятівниця опинилась у шизарні. Заради справедливості — сама винна; якби відьма не намагалася так затято позбутися демона, не довелось би красуватися в гамівній сорочці.

А якби Катю, зовсім чужу дівчину, врятувати не вдалося?

Ледь задрімавши, Ірина прокидалася на твердому ліжку від страшного сну — вона стоїть на даху, і ноги самі собою роблять крок у порожнечу. Хіба є сумнів, що демон відьми не пощадив би?

А скількох він уже не пощадив?!

«Чому саме я? — питала себе Ірина і щоразу доходила невтішного висновку: через те, що я відьма. Я стою над пеклом, упевнена, що це порожня бульдозерна яма, і за гроші придурююся, що говорю з духами. І раптом із ями вилазить… не хочу знати хто. Він вилазить, бо я говорю з духами, в яких не вірю, але він вилазить…»

Залишившись, нарешті, сама, Ірина довго прибирала в квартирі: збирала, вигрібала звідусіль аркуші, клаптики, обривки паперу, на яких олівцем і кульковою ручкою було написано одне й те ж: «Іро, ти влетіла». Збирала їх, намагаючись не дивитися, скосивши очі, затамувавши подих; зав’язала все у два великих поліетиленових пакети й винесла, хитаючись, на смітник.

Сусідка подивилася співчутливо. За час, проведений у лікарні, Ірина схудла так, що одяг висів на ній мішком. Це для клієнтів добре: у їхніх очах худа відьма краща за ситу.

«Хоча — які там клієнти! Я ж клялася зав’язати!»

В офісі нічого не змінилося. Хіба що з кухонного стола зникла клейончаста скатертина з написом «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати», а на її місці з’явилися пластикові серветки з голландськими краєвидами: млин, пастушки, корови.

— Дивися, — Віка ввімкнула ноутбук, відкрила для Ірини таблицю. — Цій, цій і оцій я обіцяла перетелефонувати сьогодні о дванадцятій… От зараз і телефонуватиму. їм треба терміново. Платити готові. їм тебе рекомендували, розумієш, як справжню відьму.

— Хто рекомендував?

— Колишні клієнтки.

— Ти ба, які ми, — Ірина важко опустилася на стілець.

— Іринко, — Віка сіла навпроти, — я ж говорила з твоїм лікарем. Він каже — нема в тебе шизофренії, йому, каже, весь його досвід підказує, що нема. Він узагалі був переконаний, що ти симулянтка — тільки не розуміє, нащо тобі симулювати.

— Якщо чесно, — Ірина нарешті наважилася вимовити вголос те, що не давало їй спокою, — якщо чесно, Вікусю, треба б мені покинути практику. Якось це все… Це дзвіночок.

Віка помовчала.

— А жити на що? — нарешті спитала.

— Ну, — Ірина подумала, — ти що, роботи не знайдеш?

— Знайду, — Віка насупилась. — Хоча… А ти на що житимеш?

— А тобі хіба не однаково? — Ірина витягла з пачки нову сигарету. — Усі наче подуріли: думають і думають, бачиш, про інших, рятують їх, переживають за них…

— Я за тебе не переживаю, — Віка ображено підібгала губи. — Це твоє власне рішення.

Ірина курила, дивлячись у стелю.

— Я тобі щось винна? — запитала нарешті. — По грошах?

Віка змінилася на лиці. Тонкі губи взагалі зникли, втяглися під шкіру; вона вийняла паперовий блокнот (особливо важливі розрахунки Віка комп’ютерам не довіряла), послинила палець, перегорнула кілька сторінок; показала Ірині.

Ірина так само мовчки витягла гаманець. Відрахувала гроші. У гаманці після цього майже нічого не лишилося.

— Дякую, — біла й сувора, як статуя, Віка сховала гроші й поклала на стіл ключі від офісу. — Сплачені рахунки за електрику в нижній шухляді стола. Щось іще?

Ірина люто затяглася.

— Дякую, — з гірким сарказмом повторила Віка.

І рушила до дверей. Ішла дуже довго, як по злітній смузі — хоч у тісній квартирі від кухні до виходу було близько трьох метрів, не більше.

— Стривай!

Віка з готовністю зупинилась, але обертатися не стала.

Ірина відклала сигарету:

— Ти, той… Шизофренії в мене нема, але нерви не в порядку. Спробуємо… Помаленьку. Ану ж я ще на щось згоджуся?