Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Що ж ти, милий, чужу фотку мені підсовуєш?

Фотограф на секунду перестав дихати.

— Вибач, стара, — сказав хрипко, — не той папірець витягся.

— Перевіряєш? — Ірина підвищила голос. Від звертання «стара» її аж перекосило. — Та перевіряй-перевіряй. Думаєш, не бачу? Я все бачу!

Фотограф уперто стис губи.

— А ти як думав?! — Ірина підвищила голос ще на півтону. — Усе бачу. Зла ти людина, от зло твоє через людей і повертається…

Стіл знову затрясся. Захиталася свічка; череп підстрибував і хіба що не стукав зубами.

— Дешевих трюків не треба, — злісно сказав чоловік.

Ірина обома руками вчепилася в стільницю. З’явилася й зникла дурнувата думка про землетрус. Вона оглянула темну кімнату, намагаючись побачити, чи не тремтить іще щось, чи не гойдається лампа…

І завмерла, втупившись у дальній куток через плече фотографа. Рот роззявився сам собою. Чоловік хотів щось сказати, але, побачивши вираз її обличчя, замовк.

Стіл припинив трястися раптово, як і почав. Ірина замружилась — і знову розплющила очі. Потім протерла їх, розминаючи повіки пальцями. Ні; в тому кутку нікого не було. Нікого й нічого.

— Я на таке не купуюся, — голос клієнта здригнувся.

— А я не торгую, хлопче, — Ірина сама здивувалась, як хрипко й страшно пролунав її голос. — Забери свою фоточку.

Чоловік невпевнено взяв фотографію зубатої дівчини. Повагавшись, вийняв із внутрішньої кишені інший знімок: те саме застілля. Групове фото, не порізане ножицями, а ціле; за накритим столом, де царювала над тарілками величезна пляшка мартіні, сиділи рядком білявий чоловічок, худий і низькорослий, дівчина з великими зубами, а поруч із нею, поклавши їй руку на плече, — жінка трохи старша, фарбована блондинка років тридцяти в стильних окулярах. Цю блондинку легко можна було уявити за якою завгодно диверсією: не тільки фото злити в Інтернет, але й, мабуть, роздряпати пику щасливій суперниці чи навіть хлюпнути в очі кислотою.

— Ця? — строго запитала Ірина.

— Вона.

— Таки хочеш покарати? Бо дивись: усі під Богом ходимо. Щоб відповідати не довелося.

— А тобі не доведеться? — чоловік поборов страх і тепер соромився його. — Відповідати? Ти ж, мабуть, щодня твориш щось ще й гірше?

— Гірше — ні, — Ірина, миттю змінивши тон, масно всміхнулася. — Фотографії мало для твоєї справи. Треба ще щось — волосся, нігті…

Клієнт пограв жовнами і вийняв з тієї ж таки кишені білий пластиковий гребінець. У зубцях заплуталися дві-три волосинки; Ірина була неприємно вражена його передбачливістю.

— Це точно її волосся? Ти не чуже мені приніс?

— Її, — чоловік одвів очі.

— Отже, так, — Ірина міркувала, — для початку…

Стіл сіпнувся. Чоловік напружився. Ірина до останньої секунди сподівалася, що пронесе, що минеться; не минулося. Вона знову замружилася, відчуваючи, як усе її життя, щойно владнавшись, летить шкереберть.

Коли вона розплющила очі, демон на ім’я Олег стояв за кілька кроків, і його сірий костюм у напівтемряві здавався світлим. Ірина мовчала, наче язика проковтнула; клієнт мовчав теж. Не бачачи демона, він примудрився відчути його присутність і тепер дедалі більше нервувався.

— Я все для тебе зробила, — сказала Ірина крізь зуби. — Що тобі треба?!

— Мені? — вразився фотограф. — Та я ж…

— Фотографію лиши собі, — сказав демон. — Цю, другу, де вони разом бухають.

— Знову?!

— Що?! — викрикнув роздратований клієнт у паніці. — Я щось незрозуміле сказав?

Демон мовчав. Обличчя його було похмурим; Ірина, зціпивши зуби, знову подивилася на клієнта. Той злився, нервувався й пітнів, і запах поту пробивався крізь дух димучих пахощів.

— Фотку лиши, — сказала тяжко. — Оцю. І забирайся. Гроші поклади біля порога. Триста баксів, зеленими чи за курсом, а не покладеш — нарікай на себе.

— Ми так не домовлялися, — чоловік говорив крізь зуби. — Ти не сказала, що я одержу.

— Виконаю замовлення, — Ірина охрипла й прокашлялася. — Нашлю пристріт, якщо хочеш, на цю тітку в окулярах. Три дні мине — побачиш перші ознаки.

Фотограф глибоко зітхнув, аж загойдався вогник свічки. Ірина дивилася незворушно, як череп.

Чоловік уривчасто кивнув, устав і вийшов. За ним зачинилися двері. Демон, ніби тільки цього й чекав, широко пройшовся кімнатою. Старий паркет під його ногами не рипів.

— Що ти хочеш? — швидко пробурмотіла Ірина. — Чого ти знову…

— Тобі сподобалося в шизарні?

— Ні! — Ірина здригнулася.

— Хочеш провести там решту життя?

Череп сам по собі підстрибнув на столі, і блимнула свічка, наче лампочка на вітрі. Через частку секунди Ірина зрозуміла, що це вона сама гойднула стіл — різким мимовільним рухом.

— Ірино! — у двері зазирнула Віка. — Мужик нічого так бабок підкинув… Ти в порядку?

— Так, — Ірина нахилилася, ніби щось підбираючи з підлоги. — У повному порядку. Все в мене добре.

Багаторічна школа лицемірства могла б пишатися відьмою як найкращою ученицею. Але Віка, досвідчена помічниця, щодо інтуїції не набагато поступалася патронесі.

— Точно? — Вічин голос затремтів. — Ірино, ану глянь на мене.

Ірина випросталася. Пройшлася кімнатою, розсунула штори, впускаючи денне світло. Подивилася Віці просто у вічі:

— Ну що ти, Вікусю, мимо каси переживаєш? Тип цей — рідкісна погань, хоче пристріт наслати на свою колишню.

— Ірочко! — Віка не відводила погляду. — А ти ж начебто пристріту… не насилаєш… Чи як?

«Шарлатанка я все-таки чи ні? — запитала себе Ірина. — 3 одного боку, Віка все про мене знає, про мої замовляння й про закляття, і відгуки вдячних клієнтів сама ж пише на сайт. З другого боку… а хто його знає? Пристріт наслати — раз плюнути. Хтось устоїть, а хтось упаде. І доводь потім, що відьма насправді — авантюристка».

— Пристріту досі не насилала, — Ірина стягла