Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Ірина схопила фото тремтячою рукою. Білобровий хирляк, зубата брюнетка, блондинка в окулярах.

— Невже тобі їх не шкода? Невже не цікаво, чому людина, у якої є все, раптом вирішує… поквитатися з життям?

— Дуже цікаво, — пробелькотіла Ірина.

— Брешеш.

— Мені їх дуже шкода. Надзвичайно. Я все зроблю, щоб нічого не сталося…

— Лицеміриш, — гірко визнав демон.

На кухні задзвонив відьмин мобільний. Ірина не поворухнулася, так і сиділа з фотографією в руках; телефон дзвонив і дзвонив.

— Відповідай, — сказав демон. — Це може бути важливо.

Ірина послухалась, як автомат. У кухні було відчинене вікно; Ірина з тугою глянула у двір — там зараз було стільки народу, що жінці, яка раптово випала б із вікна другого поверху, не дозволили б заподіяти собі шкоду. Викликали б «Швидку», і ага: рецидив, палата, довгі рукава…

Номер на дисплеї висвітився туманно знайомий, але не Вічин.

— Алло, — сказала Ірина дерев’яним голосом.

— Ірина? — заговорила дівчина на тому кінці дроту, і відьма моментально впізнала голос.

— Катя, — пробурмотіла вона, від подиву трохи збадьорившись.

— Так, це я… Я так і не сказала «дякую». Я хочу подякувати… Ви врятували мені життя.

— Та ні, — Ірина захекалася. — Я просто…

— І… навіть більше, — Катин голос затремтів. — Якби не ви, я б зробила величезну дурість… і підлість. Ви мене врятували. Просто знайте це, от і все.

— Е-е, — сказала Ірина.

— Я вас ніколи не забуду.

І Катя від’єдналася. Відьма обережно поклала апарат на край стола.

— Бачиш, відьмо, — сказав демон. — На твоєму рахунку добра справа. Тобі зарахується.

Ірина помовчала. Подивилась на свої долоні — вони досі тряслися. Звела очі; демон стояв за три кроки, як і раніше схрестивши руки на грудях.

— Олегу, — сказала відьма, — хто тобі… — вона подивилась на телефон, — Катя?

— Ніхто.

— Тоді чому ти її врятував?

— Це ти її врятувала.

— Добре, — Ірина помовчала. — Я спитаю по-іншому… Як ти дізнався, що Катя стрибне з даху, якщо вона сама про це не знала?

— А оце, — демон дивився їй у вічі, — не твоя справа.

Ірина проковтнула клубок:

— Добре. Я питаю, бо, якби ти точно міг сказати, хто на цій фотографії, ну… має проблеми, нам було б простіше, е-е-е…

— Просто не буде, відьмо, — сказав демон. — Не сподівайся.

Отже, три різні людини. Ні імен, ні прізвищ, жодних підказок. На годиннику — чверть на першу; до останнього подиху самогубці залишилося шістнадцять годин і дві хвилини.

— Де це має статися?

— Не знаю.

— Хоч щось ти знаєш конкретно?

— Фотографія. Краватка з Міккі Маусом. Хтось із них. Усе.

Ірина пройшлася по кухні, розминаючи пальці, наче фокусник перед виступом. Відкрила Вічину телефонну базу. Насупилась. Узялася за телефон:

— Віка? Цей мужик, що останнім приходив, записувався по телефону?

— Ні, — відгукнулася в слухавці Віка. Чутно було, як шумить мотор і грає в маршрутці «Радіо Шансон». — Записався на сайті. Можеш подивитись… А навіщо?

— Для діла, — відрізала Ірина. — Ну все, вибач.

— Допомогти тобі?

— Сама впораюся.

Демон нависав над нею, заважаючи зосередитись. Ірина зайшла на свій сайт, ввела пароль, переглянула записи. Останній відвідувач зареєструвався на форумі під невимовним ніком і залишив для зв’язку електронну адресу, схоже, одноразову — ім’я скриньки звучало дико, безглуздий набір букв і цифр.

— Фігня, а не адреса, — буркнула Ірина.

— Якщо я хочу записатися на прийом до відьми, але не хочу виставляти свої координати, — мудро почав демон, — я створюю нову скриньку, спеціально для цього випадку…

— Або пишу, що в голову стукне.

— Ні. Я ж не малолітній мережевий троль, я справді збираюся піти на прийом до цієї відьми. Отже, я зацікавлений у тому, щоб одержати інформацію… Просто напиши йому! Зараз!

Ірина, як загіпнотизована, набила в поле теми: «Новини від відьми Ірини». Потім, майже не замислюючись над змістом, однак шукаючи на клавіатурі кожну букву, настукала повідомлення: «На твоїй фотці — прокляття. Зателефонуй мені».

Вона залишила в тілі листа номер свого мобільного й надіслала повідомлення — можливо, в нікуди.

— Якщо лист повернеться — значить, скриньки нема, — сказав демон, ніби відповідаючи на її думки.

— І що тоді робити?

Демон мовчав.

— Ти знав, що в базі немає його телефону? — раптом запитала Ірина.

Демон мовчав.

— Чому ти мені не сказав? Чому сам його не вистежив? Чому не запам’ятав номер його машини? Він же єдина ниточка! Чому ти…

— Через те, що я вселився в тебе! — гаркнув демон. — Я знаю те, що знаєш ти, дивлюся твоїми очима і слухаю твоїми вухами! Якби я міг сам щось довідатися — не став би бруднитися!

— Використовувати мене — значить бруднитись? — тихо уточнила відьма.

— Саме так, — демон пройшовся по кухні.

Ірина опустила очі. Поки демон лякав її, мучив, знущався — можна було прикидатися покірною і шукати шляху до порятунку. Але тепер демон не приховував огиди; вона раптом відчула себе глибоко й несправедливо скривдженою. «Я помщуся, — подумала вона, щоб подолати лють. — Я знайду, як помститися. Він ще не знає, з ким завівся».

Зціпивши зуби, вона перевірила пошту, раз і вдруге. Лист не повернувся.

— Принаймні скринька існує, — сказав демон.

«Але відповіді нема, — подумала Ірина. — Може, він створив собі електронну адресу на один раз та й забув про неї?»

— Я помилився, — визнав демон, помовчавши. — Я пам’ятав, що з Катею минулося легко… Ми її знайшли просто.