Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Пес тішився цією біганиною. Бабуся зникла з поля зору; Ірина відійшла далі від дитячого майданчика й знов зупинилася.

— Як вона може накласти на себе руки, якщо в неї дитина? — демон, здавалося, не вірив власним очам.

— Може, післяпологова депресія?

— Ірино! — демон раптом заговорив переконливо й жагуче. — Ти уявляєш, яка в тебе місія? Ти розумієш, що ти рятуєш уже двох? Жінку — від смерті й манюсіньку дитину — від сирітства!

Ірина мимоволі розправила плечі.

— Тобі зарахується, відьмо! — палко запевнив демон. — Ну, йди!

Широко крокуючи по намальованих на асфальті колах, по гравію і по траві, Ірина перетнула двір і обережно наблизилася до Лізи.

— Лізо, добрий день! Ви мене пам’ятаєте?

Відьма всміхалася так привітно, що дівчина зніяковіла. Їй було незручно зізнатися, щб вона не пам’ятає такої милої, гарної жінки.

— Я Ірина, — від бажання сподобатися відьма мало не навшпиньки стала. — Нас познайомив Митя Чеканкін, пам’ятаєте?

Дівоча усмішка у відповідь застигла на її губах:

— Вибачте, я не пам’ятаю. Ми з Митею… давно не спілкуємось.

Ірина кинула яструбиний погляд на візочок. Там лежало й спокійно сопіло немовля місяців шести, вгодоване, здорове.

— Вибачте, — Ліза моментальним рухом засмикнула мереживну завісочку. — Мошка…

«Віримо в пристріт, — відзначила Ірина. — Правильно робимо. Наша людина».

— Але ж ви на Великдень начебто добре посиділи? — здивувалась Ірина.

— На Великдень? — дівчина зніяковіла. — Ну так. Тільки потім ми… не зустрічалися.

— І звичайно, немає часу, — з розумінням кивнула Ірина. — Дитина забирає всі сили.

— Ні, — Ліза пильно подивилася на відьму. — Тільки з десятої до першої і з другої до четвертої. Та й то, якщо погода погана, ми менше гуляємо…

Ірина часто закліпала. Ліза раптом широко всміхнулася:

— Я нянею працюю! Он у тому будинку, — вона кивнула на висотку, — знайшла родину за оголошенням…

Поки Ірина перетравлювала новину, Ліза знову покрокувала по доріжці. Відьма пристосувалася до її кроків; поруч ішов демон. Ірина кинула на нього докірливий погляд, той знизав плечима.

— Отож я й здивувалася, — зізналась Ірина, переводячи подих. — Митя мені не казав… втім, не будемо про нього, якщо ви посварилися.

— Ми не сварилися. Ми просто розійшлися.

Ірина вп’ялася очима в її лице. Ні, ця дівчина не страждає. Спогади про Митька викликають у неї досаду, і край.

— Я телефонувала вам, — довірливо сказала Ірина. — Мобільний вимкнений, домашній не відповідає.

— У мене телефон виправся у пральній машині разом із джинсами, — весело зізналася дівчина. — Ще минулого тижня. Висох, але не працює. Івасикові батьки, — вона кивнула на візочок, — мені поки що свій дали, для зв’язку.

— А автовідповідач ти іноді прослуховуєш? — м’яко запитала Ірина.

— Автовідповідач?

— Ну, на домашньому телефоні повідомлення…

— Ні. Він не працює.

— Он як, — сказав демон за спиною, і Ірина ледь стрималася, щоб не озирнутись. — Ірино, вона гадки не має, що її фото є в мережі.

— А звідки у вас мій номер? — дівчина вповільнила крок.

— Від Митька, — в Ірини не було часу на роздуми.

Ліза насупилася:

— А навіщо він роздає мій телефон?

— Він не роздає, — Ірина спробувала добродушно обуритися. — Він…

Ліза дивилася тепер уже з відвертою підозрою.

— Більше не бреши, — попередив демон. — Ти й так забрехалася.

— Я випадково побачила в Миті вашу фотографію, — пробурмотіла Ірина. — Оцю, — витягла знімок. — А я, розумієте, ясновидиця… відьма.

Ліза мимоволі позадкувала.

— І на цій фотографії, — Ірина труснула аркушиком, — я побачила, що вам бажають зла… Вам наврочено. Я зніму. Безкоштовно!

Ліза повернулася так, що між нею й Іриною опинився візочок:

— Нічого мені не наврочено! Взагалі, я вас не знаю, у мене немає грошей, з мене нічого взяти!

— Та не треба мені ваших грошей!

Завовтузилось у візочку немовля. Почулося перше пхикання — наче далекі перекати грози.

Одночасно в Лізиній кишені задзвонив телефон.

Немовля розплакалось.

Ліза витягла мобільний:

— Алло! Так, Світлано, ми гуляємо у дворі!

Дитина плакала. Ліза метушливо трусила візочок:

— Так, заплакав. Ні, він увесь час спав, щойно прокинувся, буквально щойно… Що? Які фотографії?

Якийсь час вона слухала, зсунувши брови.

— Не знаю, — голос її раптом ослаб і потоншав. — Гадки не маю… Добре, зараз…

Дитина плакала. Забувши про візочок, забувши про все, Ліза стояла з телефоном у руці й із жахом дивилася на Ірину.

— Я ж кажу, тобі пороблено, — впевнено сказала відьма. — Але ми вроки знімемо, вір мені!

На очах у дівчини виступили сльози:

— Вона щось говорить про фотографії в Інтернеті… що я в них більше не працюватиму… якась маячня!

Каталка безшумно котилася на гумових колесах лікарняним коридором. Черговий лікар, худорлявий блондин, слухав чоловіка з довгим хвостом за плечима:

— Ми розмовляли по телефону, потім вона замовкла. Я скоренько до неї приїхав і бачу…

— У тебе й досі її ключ? — худий, здається, здивувався.

— Ну… так. Вона збиралася поміняти замок, але…

— Про що ви говорили?

— Ми сварилися, — зізнався чоловік із хвостом за плечима. — Потім вона скрикнула. Потім — «рятуйте»…

— У неї є родичі?

— У неї мати у Воронежі.

— Треба, щоб хтось із родини приїхав і привіз її поліс.

— Ага… Ігоре, я тобі страшенно вдячний. Я взагалі не знав, що робити… Це таке щастя, що твоє чергування…