Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Машина стояла правими колесами на тротуарі, тому світ здавався перекошеним. Чоловік на водійському сидінні стискав мобільник і силою волі змушував себе здаватися спокійним.

— Мене поставили на бабки, і це лише початок.

— Ну, ти ж творча людина. Для творчості необхідні сильні враження.

Жіночий голос в апараті тремтів од пристрасті. Так кішка захоплено вуркоче, граючись із мишкою.

Чоловік відсунув телефон від лиця. Глибоко зітхнув, заспокоюючись.

— Мені шкода, що так вийшло, — сказав у мікрофончик якомога спокійніше.

— Справді?

— Справді, шкода. Ти будеш покарана, Юліє.

Його співрозмовниця на тому кінці дроту — блондинка в кріслі перед комп’ютером — потягнулася, дивлячись у вікно. Прийняла зі стола окуляри:

— Що може бути жалюгіднішим за безглузді погрози?

— Сука, — прохрипіла слухавка. — Ти осліпнеш, оглухнеш, тебе паралізує!

— Фу, Митю. Це вульгарно.

— Ти згниєш заживо! Ти збожеволієш, ти…

Жінка торкнулася скроні. Поморщилася; голос якось дуже докучливо дряпав вухо, віддавався головним болем…

Вона подивилася на екран монітора.

Виставка голих дівок раптом утратила різкість. Затяглася ніби флером. Розмазалася перед очима, а вслід за нею розмазалися стіл і стіни, вікно й двері, кімната й люстра…

Вона підскочила від жаху, і підлога захиталася в неї під ногами. Упали на підлогу прямокутні окуляри…

— Рятуйте!

Стало темно; вона побачила, що лежить на паркеті, і за кілька сантиметрів од лиця валялася слухавка.

— Рятуйте, — прошепотіла вона. — Ряту…

Будинок — як виявилося, стара дев’ятиповерхівка — загубився серед висотних новобудов, і в густому, наче ліс, дворі все було зайнято: парковка — машинами, гірка й гойдалка — дошкільнятами, лави — матусями й бабусями, а вузькою стежкою вздовж палісадника гуляла жінка з дитячим возиком.

Ірина нервово пройшлася під липами. Набрала Лізин номер. Послухала автовідповідач. На секунду замислилась: а чи не влаштувати припадок просто тут, зараз, на очах у маси свідків? Чи швидко приїде «швидка»?

Демон був поруч, усім своїм виглядом застерігаючи від необдуманих учинків.

— Послухай… — почала вона.

Озирнулася. Вийняла мобільний, приклала до вуха, ніби відповідаючи на дзвінок, і заговорила півголосом:

— Коли ми цю дурну врятуємо, ти мене відпустиш чи ні?

— Зайве питання.

— Отже, не відпустиш.

— Ірино, — сказав демон проникливо, — невже тобі її не шкода?

— А мене хто пожаліє?

— Ти нікого — і тебе ніхто.

— Я що, все життя тепер рятуватиму якихось фріків?

— Це не фріки, а люди. Слабкі, так, але вони ще можуть…

— Олегу, — обірвала його Ірина, — ти можеш вселитися ще в когось, крім мене?

Демон промовчав.

— Що, не можеш?

— Можу.

— Чому не вселяєшся?

— Тільки після твоєї смерті.

— Що?!

— Я можу вселитися в когось після твоєї смерті, — похмуро зізнався демон.

Повз неї пробігли за м’ячем двоє хлопчаків, один кричав: «Гол!», другий верещав, намагаючись його перекричати: «Штанга!»

— А якщо я зараз закричу? — пошепки спитала в телефон Ірина. — Почну корчитися на землі й проситиму викликати «швидку»?

— Кричи.

— І що буде?

— Нічого! — виплюнув демон. — Розбіжишся й об стіну головою. Дітей шкода — їм рано на таке дивитися… Дорослим теж рано. Коли приїде «швидка», я буду вже вільним. І абсолютно безсилим. А вранці, о четвертій тринадцять, Ліза помре. От що буде.

Ірина опустила мобільний.

У гілках липи над її головою щебетали горобці. У пісочниці вовтузилися карапузи.

— Життя прекрасне, — дуже тихо й дуже гірко сказав демон.

Ірина сховала телефон. Дівчинка, що малювала на асфальті кола, підібралася близько до її ніг.

— Мала, — звернулася Ірина фамільярно й привітно, — ти знаєш Лізу з шістнадцятої квартири?

Дівчинка подивилася переляканими очима і втекла на майданчик. Ірина зітхнула: все правильно, не розмовляй із незнайомими…

— А навіщо вам Ліза з шістнадцятої? — бабуся з повідцем у руках із готовністю зупинилася навпроти. Пудель у червоному нашийнику гавкнув, крутячи хвостом.

— А, — Ірина широко всміхнулася, — просто я телефоную їй цілий день, а ніхто слухавки не бере… Вони вдома, не знаєте?

— Гуляють вони, — повідомила бабуся, і підозріливість на її обличчі трішки розгладилася.

«Ну, процес пішов», — подумала Ірина.

— Гуляють? Де?

— Та он же, — бабуся вказала в бік палісадника.

Жінка з візком тим часом розвернулася, вкотре дійшовши до кінця доріжки, і Ірина побачила її лице; їй знадобилося кілька довгих секунд, щоб упізнати дівчину з фотографії.

— Дякую, — сказала вона, сподіваючись, що бабуся піде, але та все стояла поруч і говорила без упину, як забуте радіо. Ірина не чула ні слова.

Возик. Дитина. Коли Ліза встигла народити? Хто батько дитини?

Чи не Митя Чеканкін постарався?!

— їхали-возили, — сказав демон.

Бабуся чекала відповіді. Дивилася вимогливо.

— Так, — сказала Ірина.

— Вона спитала, чи давно ти знаєш Лізу, — підказав демон.

— Не дуже, — зізналася Ірина.

Бабуся знову заговорила.

Ліза тим часом ішла, котила перед собою візок і думала про своє. Лице її було спокійним; Ірина ніколи б не повірила, що ця жінка страждає, що вона плаче ночами, що вона готова накласти на себе руки через знімок в Інтернеті.

— Дякую, — сказала вона бабусі. — Ваша собачка…

Пудель, на щастя, встиг утекти досить далеко. Бабуся миттю забула про Ірину:

— Моню! Ти