Одержима - Марина та Сергій Дяченко
— Як листя на дереві, як золото в кришталі, так збільшаться гроші раби Божої Анни!
Горіла свічка, масно дихали пахощі. Наче нічого й не було, щирився старий череп на столі, вкритому церковною парчею. У кришталевій вазі, дзенькаючи, каталася старовинна жовта монетка.
— Як зірки на небі, як золото в дзеркалі, так збільшаться гроші раби Божої Анни!
Монета лягла на кругле дзеркальце.
— Як сильна річка притягує струмочки, а море — сильні річки, як жінка притягує чоловіка, а чоловік — жінку, як ніч притягує день, а день — ніч, так щоб і ти, грошику, притягував рублі та євро, долари й фунти, хай прибуде до тебе, і хай буде так завжди!
У пальцях з оновленим манікюром з’явився зелений гаманець із зображенням Бенджаміна Франкліна.
— Гроші течуть золотою річкою й назавжди залишаються з тобою… Тут, до кишеньки, кладу тобі амулет твій. Завжди носи з собою. Руками не торкайся. Нікому не віддавай у жодному разі, з ним і гроші твої підуть!
Клієнтка — висока плечиста дама, в минулому, здається, спортсменка — енергійно закивала.
— Ітимеш — на поріг поклади двісті баксів. А як покладеш — скажи: «Скільки кладу, тисячу разів по стільки хай повернеться мені». І хай буде так!
Очі в клієнтки стали геть скляними.
Викликати духа цього разу Ірина не ризикнула й через хвилину відправила клієнтку назустріч незліченним багатствам; та залишила на порозі п’ять тисяч рублів дрібними купюрами — очевидно, все, що в неї було.
— А чого, добре, — стримано похвалила Віка. — Ір, ти ж сама маєш відчувати — пруха йде. Хіба ні?
— Та начебто пруха, — Ірина покрутила в руках запальничку, хотіла знову закурити, та раптом відчула відразу до сигарет. — Бачить Бог — вони самі цього хочуть, я їм роблю краще, по-чесному допомагаю!
Вона питально озирнулася, ніби чекаючи, що Той, до кого вона звертається, підслухує під вікном і схвально кивне у відповідь. Проте знамення не було; Ірина полегшено перевела подих:
— Знаєш… Там є цукерки шоколадні заникані, і десь іще був коньяк. Відсвяткуємо, їхали-возили, повернення в професію!
Продзвенів дзвінок у дверях.
На порозі стояв чоловік.
* * *
Вона не те щоб не любила працювати з чоловіками — певною мірою з ними було простіше. Але ті, що траплялися Ірині в її практиці, були зазвичай істериками, і тому їхні реакції, траплялося, заганяли її в глухий кут.
Цей новий не був ні істериком, ні підкаблучником. Довговолосий, але з твердим підборіддям; плечистий, але не культурист. Було йому років тридцять, й Ірина впіймала себе на несподіваній бабській цікавості, що не мала нічого спільного з роботою.
— Бачу, біда в тебе велика, — сказала вона одразу ж, як чоловік сів; таким, як він, важко першим почати скаржитися.
— Неприємність, — підтвердив він крізь зуби.
— Жінка, — означила Ірина найперше, найширше поле здогадів — і не промахнулася. Ніздрі клієнта роздулись, очі сказали «так».
— Любовний інтерес…
Ні.
— Зрада!
Точно. Першу серію розмови з клієнтом відьма любила найбільше — гра в «морський бій» на живій людині.
— Вона тобі зрадила…
Але не просто покинула. Немає однозначної реакції.
— Але ти її досі… любиш?
— Ненавиджу, — сказав чоловік крізь зуби.
— Від любові до ненависті, — Ірина проникливо всміхнулася. — Ну, розказуй, як ви розійшлись.
— Я фотограф, — він подивився на череп. — Роблю на замовлення фотосесії… портфоліо… Еротика. Деякі вдалі фото залишаю собі.
— Еротика, — повторила Ірина, ніби прислухаючись до звучання.
— Порнуха! — з викликом сказав клієнт. — Але на замовлення, індивідуально, розумієте?
— Розумію, — Ірина прискалила око. — Вдалі залишаєш собі.
— А вона залізла до мене в камеру й скачала мою добірку, — важко, ніби шпурляючи каміння, заговорив чоловік. — І виклала в мережу.
Затріщав ґнотик свічки.
— Ох, тяжка справа, чоловіче, — пригніченим голосом сказала Ірина. — 3 Інтернету ніяка відьма тобі не позбирає… Що з воза впало…
— Знаю, — погляд став колючим. — У мене тепер проблеми з клієнтами. Великі проблеми.
— Можна очі відвести, — подумавши, запропонувала Ірина. — Хто тебе не любить — щоб забув про тебе. Спершу свічку в церкві поставити й помолитися за їхнє здоров’я, а потім…
— Не треба! — чоловік стис у кулак руку на коліні. — Мені помститися їй треба, цій суці.
Ірина зустрілася з ним очима.
Їй траплялося в житті бачити по-справжньому страшних людей — готових убити, покалічити для діла й заради задоволення. Вона їх не боялася — просто знала, що треба триматися якнайдалі. Зараз, дивлячись у блакитні очі довговолосого фотографа, відьма здригнулася.
— Я хочу, щоб вона мучилася, — сказав чоловік, — щоб вона осліпла, щоб її паралізувало. Я добре заплачу. Коли я побачу, що пристріт діє, заплачу ще більше.
Ірина перша відвела очі:
— Не шкода? Вона ж… од ревнощів, мабуть. Любить, отже, ревнує.
Похитнувся стіл; здригнулося полум’я свічки, похитнувся череп.
— Я не хочу, щоб вона померла, — крізь зуби сказав чоловік. — Нехай помучиться.
— Фотографія є? — після паузи запитала Ірина.
Клієнт витяг із внутрішньої кишені роздруковане на принтері фото. Ірина піднесла фотографію до світла; миловида дівчина з великими зубами сиділа за святковим столом, широко всміхалася, на її плечі лежала чиясь рука. Очевидно, дівчину вирізали з групової фотографії, не шкодуючи чужих кінцівок.
Ірина примружилась. Поглянула на фото. Подивилася на клієнта; нюанс у русі його брів, ледь акцентований жест, уважний погляд змусили її насторожитися.
Вона знову поглянула на фото. Зубаста дівчина дивилася не прямо в камеру, а трішки повз; її невелика, але щира особистість відбилася на обличчі, у півколах біля губів, у малюнку тіней навколо повік, у блиску невеликих