Українська література » Фентезі » Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Читаємо онлайн Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Як листя на дереві, як золото в кришталі, так збільшаться гроші раби Божої Анни!

Горіла свічка, масно дихали пахощі. Наче нічого й не було, щирився старий череп на столі, вкритому церковною парчею. У кришталевій вазі, дзенькаючи, каталася старовинна жовта монетка.

— Як зірки на небі, як золото в дзеркалі, так збільшаться гроші раби Божої Анни!

Монета лягла на кругле дзеркальце.

— Як сильна річка притягує струмочки, а море — сильні річки, як жінка притягує чоловіка, а чоловік — жінку, як ніч притягує день, а день — ніч, так щоб і ти, грошику, притягував рублі та євро, долари й фунти, хай прибуде до тебе, і хай буде так завжди!

У пальцях з оновленим манікюром з’явився зелений гаманець із зображенням Бенджаміна Франкліна.

— Гроші течуть золотою річкою й назавжди залишаються з тобою… Тут, до кишеньки, кладу тобі амулет твій. Завжди носи з собою. Руками не торкайся. Нікому не віддавай у жодному разі, з ним і гроші твої підуть!

Клієнтка — висока плечиста дама, в минулому, здається, спортсменка — енергійно закивала.

— Ітимеш — на поріг поклади двісті баксів. А як покладеш — скажи: «Скільки кладу, тисячу разів по стільки хай повернеться мені». І хай буде так!

Очі в клієнтки стали геть скляними.

Викликати духа цього разу Ірина не ризикнула й через хвилину відправила клієнтку назустріч незліченним багатствам; та залишила на порозі п’ять тисяч рублів дрібними купюрами — очевидно, все, що в неї було.

— А чого, добре, — стримано похвалила Віка. — Ір, ти ж сама маєш відчувати — пруха йде. Хіба ні?

— Та начебто пруха, — Ірина покрутила в руках запальничку, хотіла знову закурити, та раптом відчула відразу до сигарет. — Бачить Бог — вони самі цього хочуть, я їм роблю краще, по-чесному допомагаю!

Вона питально озирнулася, ніби чекаючи, що Той, до кого вона звертається, підслухує під вікном і схвально кивне у відповідь. Проте знамення не було; Ірина полегшено перевела подих:

— Знаєш… Там є цукерки шоколадні заникані, і десь іще був коньяк. Відсвяткуємо, їхали-возили, повернення в професію!

Продзвенів дзвінок у дверях.

На порозі стояв чоловік.


* * *

Вона не те щоб не любила працювати з чоловіками — певною мірою з ними було простіше. Але ті, що траплялися Ірині в її практиці, були зазвичай істериками, і тому їхні реакції, траплялося, заганяли її в глухий кут.

Цей новий не був ні істериком, ні підкаблучником. Довговолосий, але з твердим підборіддям; плечистий, але не культурист. Було йому років тридцять, й Ірина впіймала себе на несподіваній бабській цікавості, що не мала нічого спільного з роботою.

— Бачу, біда в тебе велика, — сказала вона одразу ж, як чоловік сів; таким, як він, важко першим почати скаржитися.

— Неприємність, — підтвердив він крізь зуби.

— Жінка, — означила Ірина найперше, найширше поле здогадів — і не промахнулася. Ніздрі клієнта роздулись, очі сказали «так».

— Любовний інтерес…

Ні.

— Зрада!

Точно. Першу серію розмови з клієнтом відьма любила найбільше — гра в «морський бій» на живій людині.

— Вона тобі зрадила…

Але не просто покинула. Немає однозначної реакції.

— Але ти її досі… любиш?

— Ненавиджу, — сказав чоловік крізь зуби.

— Від любові до ненависті, — Ірина проникливо всміхнулася. — Ну, розказуй, як ви розійшлись.

— Я фотограф, — він подивився на череп. — Роблю на замовлення фотосесії… портфоліо… Еротика. Деякі вдалі фото залишаю собі.

— Еротика, — повторила Ірина, ніби прислухаючись до звучання.

— Порнуха! — з викликом сказав клієнт. — Але на замовлення, індивідуально, розумієте?

— Розумію, — Ірина прискалила око. — Вдалі залишаєш собі.

— А вона залізла до мене в камеру й скачала мою добірку, — важко, ніби шпурляючи каміння, заговорив чоловік. — І виклала в мережу.

Затріщав ґнотик свічки.

— Ох, тяжка справа, чоловіче, — пригніченим голосом сказала Ірина. — 3 Інтернету ніяка відьма тобі не позбирає… Що з воза впало…

— Знаю, — погляд став колючим. — У мене тепер проблеми з клієнтами. Великі проблеми.

— Можна очі відвести, — подумавши, запропонувала Ірина. — Хто тебе не любить — щоб забув про тебе. Спершу свічку в церкві поставити й помолитися за їхнє здоров’я, а потім…

— Не треба! — чоловік стис у кулак руку на коліні. — Мені помститися їй треба, цій суці.

Ірина зустрілася з ним очима.

Їй траплялося в житті бачити по-справжньому страшних людей — готових убити, покалічити для діла й заради задоволення. Вона їх не боялася — просто знала, що треба триматися якнайдалі. Зараз, дивлячись у блакитні очі довговолосого фотографа, відьма здригнулася.

— Я хочу, щоб вона мучилася, — сказав чоловік, — щоб вона осліпла, щоб її паралізувало. Я добре заплачу. Коли я побачу, що пристріт діє, заплачу ще більше.

Ірина перша відвела очі:

— Не шкода? Вона ж… од ревнощів, мабуть. Любить, отже, ревнує.

Похитнувся стіл; здригнулося полум’я свічки, похитнувся череп.

— Я не хочу, щоб вона померла, — крізь зуби сказав чоловік. — Нехай помучиться.

— Фотографія є? — після паузи запитала Ірина.

Клієнт витяг із внутрішньої кишені роздруковане на принтері фото. Ірина піднесла фотографію до світла; миловида дівчина з великими зубами сиділа за святковим столом, широко всміхалася, на її плечі лежала чиясь рука. Очевидно, дівчину вирізали з групової фотографії, не шкодуючи чужих кінцівок.

Ірина примружилась. Поглянула на фото. Подивилася на клієнта; нюанс у русі його брів, ледь акцентований жест, уважний погляд змусили її насторожитися.

Вона знову поглянула на фото. Зубаста дівчина дивилася не прямо в камеру, а трішки повз; її невелика, але щира особистість відбилася на обличчі, у півколах біля губів, у малюнку тіней навколо повік, у блиску невеликих

Відгуки про книгу Одержима - Марина та Сергій Дяченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: