Одержима - Марина та Сергій Дяченко

В яблучко. Он як налякалася, вівця! Відчуття влади було легшим за повітря і розпирало відьму зсередини так, що вона, здається, була готова злетіти.

— Бачу! — Палець із довгим чорним нігтем указав клієнтці за плече. — Он же вона!

Дівчина боролася довгу мить — а потім піддалась і озирнулася. Кілька секунд розглядала кімнату, ось диплом із печаткою на стіні, пучки трав, підвішені на нитці, жаб’ячий кістяк, біла коробка кондиціонера…

— Не бачиш? А я бачу! — Голос відьми бив на сполох. — Я бачу духів! Я бачу демонів!

Віка, чекаючи на кухні, шанобливо покивала головою на цей крик.

— Бачу! Ходить свекруха за тобою, як пришита, відлякує твоє щастя! А що ти їй зробила, зізнавайся?

Сірі очі дівчини потемніли на тлі молочно-білого лиця. І знову в яблучко; прекрасно. Негідниця надовго запам’ятає її «інтерв’ю».

— Винна? Зізнавайся — винна?!

Горопашна репортерка вискочила з кімнати. Ірині хотілося крикнути їй у спину — «Ату», але замість цього заревіла міддю:

— Так і ходитиме за тобою! Не підпустить до тебе щастя, так і знай!

Грюкнули вхідні двері. Майже відразу зазирнула Віка:

— Слухай, чого це вона? Як ошпарена… Не заплатила!

— Психована, — Іра стягла з голови хустину. — Ще й журналістка…

Кілька хвилин вона сиділа, переводячи подих, слухала, як стишується серце. І таке буває в нашій практиці: ми блискуче працювали, ми спізнали натхнення; з другого боку, клієнт пішов не заплативши — професійний прокол. Неприємно.

— Втомилася? — Віка поставила чашку на стіл — просто на церковну парчу.

— Вікусю, — сказала Іра, — зателефонуй, будь ласка, Льоші з турагентства, хай підбере мені готель у Хургаді… або краще в Шармі, днів на десять.

Гримнув дзвінок у дверях.

— А це хто? — насторожилася Ірина. — До четвертої ще…

— Це піцу привезли, — Віка посміхнулася. — Ходімо обідати.

Вони їли піцу з грибами, пили апельсиновий сік на кухні й говорили про ціни, про Вічину дочку, котра майже виросла і якій час уже думати про майбутнє, а її батько, тварюка така, вже три роки носа не потикає і не відповідає на дзвінки. Віка, як завжди, зажурилася від того, що важко самій піднімати дівчинку, а потім повеселішала, бо вона, дама без вищої освіти і взагалі без професії, якось дає раду, тягне й піднімає. Потім Віка зателефонувала в турфірму й замовила для Ірини п’ятизірковий готель у Шарм-ель-Шейху.

Тим часом столик під церковною парчею, де так і залишилася стояти чашка з недопитим чаєм, раптом почав трястись, наче у вагоні. Двері до кімнати були причинені, ноутбук грав ретро-композицію «Дискотека вісімдесятих»; тільки коли чашка зісковзнула зі стола і з гуркотом розсипалася на друзки, Ірина й Віка відчули лихо.

На темній паркетній підлозі розтеклася калюжка, схожа на зірку. Білі скалки з золотою смужкою розлетілися по всій кімнаті.

— Протягом скинуло? — припустила Віка.

— Наче ж не було ніякого протягу…

Відчинена кватирка цідила денне повітря. Аромат пахощів послабшав; ні жаб’ячий кістяк, ні диплом на стіні, ні череп, ні сушене зілля не постраждали.

— Поривчастий вітер, — сказала Віка, повертаючись із кухні зі щіткою в одній руці і шваброю в другій. — Сьогодні в прогнозі…

— Чашки шкода, — сказала Іра. — Зручна була.

Їй траплялося зустрічатись із незадоволеними родичами клієнток, із дружинами відбитих чоловіків і з нареченими вкрадених женихів. Бували скандали, іноді мордобої, але такі інциденти потрапляли до розряду неприємностей, а не серйозних проблем.

Кілька разів у її практиці запах смаленого з’являвся зовсім близько, густий і їдкий. Бувало, тікала темними вулицями від гопників, найнятих її побити, часом доводилося міняти офіс і терміново виселятися з винайнятої квартири. Їй вдавалося втрясати проблеми з міліцією, бандитами, податківцями; щоразу вона ясно розуміла, звідки йде небезпека і що треба робити, аби її уникнути.

Чомусь розбита чашка, предмет простий і неважливий, змусила її знову відчути запах смаленого. Ледве вловимий. Та — найгірше — вона не могла збагнути, звідки загрожує небезпека.

Починала боліти голова.

Рівно о четвертій з’явилася наступна клієнтка — провінціалка років п’ятдесяти, на вигляд простувата, але чіпка й розумна. Її дочка жила в Америці й ніяк не могла вийти заміж — хоч мужиків, здавалося б, не бракувало.

— Ти подивись! — жінка з порога стала звертатися до Іри на «ти», одразу зрівнюючи їхні позиції. — І фігурою Бог не обділив, і личком, робота грошова, і вічно біля неї то один, то другий крутиться. А заміж — увесь час зривається! Оцей, останній, уже й обручку купив. А потім злиняв, наче водою змило… Чи це не вінець безшлюбності, бува?

— Він, — Ірина уважно розглядала фото дівчини. — Вінець. Так і є, — вона скорботно покивала. — Хто наклав, є підозри?

— Нема, — жінка безпорадно розвела руками. — Вона… ні з ким не сварилася, щоб аж так…

— Вона хрещена?

— Аякже!

— Ех, шкода, що вона в Америці, тут би я їй за дві секунди зняла… — Ірина замислилась, звівши очі до стелі, і машинально помітила, що побілка потемніла й невдовзі вимагатиме ремонту. — Тоді так. Піди до церкви, візьми три свічки…

Стіл здригнувся під руками. Похитнувся череп. Сіпнувся язичок свічки. «Кватирку слабко причинила, — приречено подумала Іра. — Зараз як розчахнеться, як дмухне…»

Вона потрясла головою. У вухах гуло, і гуркотіння наростало; Іра стурбовано торкнулася вух кінчиками пальців.

Тиск? Зміна погоди?

— Що це? — запитала вона, суплячись. — Чуєш?

— Ні, — несподівано боязко відгукнулася клієнтка. — А що?

— Гуде…

Землетрус? О, ще…

ІРА ІРА ІРА ІРА ІРА

Відьма підстрибнула на стільці й сильніше потерла вуха:

— І зараз не