Одержима - Марина та Сергій Дяченко

Стоячи на пожежних сходах, Ірина дивилась на освітлене вогнями місто.

Фотографія, запаяна в пластиковий файлик, лежала в сумці. Не було потреби її діставати: досить було замружитися, щоб знову побачити їхні обличчя. Ліза під наглядом Віки. Юля непритомна під крапельницею, під наглядом сестер. Ігор… із яким нічого не ясно. Чи є в нього мотив? Можливість — є, він чергує сьогодні до восьмої ранку й вільно пересувається по лікарні. Червоні очі, запалі щоки…

— Ми будемо щось робити чи ні? — нервово поцікавився демон.

— Наперстки, — бурмотіла Ірина. — Три наперстки, і під одним кулька… Що за мотив може бути в Ігоря?

— Кохання до вмираючої Юлії, — бовкнув демон.

Ірина подивилася на нього, як на ідіота.

— Смертельна хвороба, — припустив демон уже тихіше.

Ірина гепнула кулаком по залізному поруччю. Поморщилася:

— Ну як я… Як я про це дізнаюся?!

Ліза пробігла, схлипуючи, через темний двір, і через інший двір, освітлений єдиним ліхтарем, і тут доріжка вперлася в зарості кущів. Чорна залізна огорожа не давала повернути ліворуч; праворуч тягнувся морок, далеко за гілками маячіли освітлені вікна житлового будинку.

Ліза згадала, що ніколи раніше не бувала в цьому районі.

Мовчки пробігла повз неї зграя бродячих собак.

Ліза притисла до грудей сумочку; з кожної тіні на неї дивилися, здавалось, пильні жадібні очі.

Ірина йшла лікарняним коридором, утримуючи на лиці самовпевнений вираз: я тут по праву. Медсестри, що траплялися їй назустріч, дивились із сумнівом, але ні про що не питали — така впевненість струменіла від пані в халаті, з бейджем на грудях; демон щось говорив над вухом, заважаючи зосередитися.

— Помовч, заради Бога! — прошепотіла Ірина, коли нікого поблизу не було.

— Куди ти йдеш? Що ти хочеш зробити?

Ірина зупинилася біля дверей із табличкою «Черговий лікар».

Юля мала набагато кращий вигляд; очі дивилися осмислено. Губи ледь ворушилися.

— Тихо, — Ігор сів поруч. — Усе добре.

Він справді був радий. Швидка позитивна динаміка означала, що жахливі діагнози, які він виписав у стовпчик під одним знаком питання, найпевніше, ні до чого. Можливо, йдеться про приховану побутову травму, гіпертонічний криз або…

Юля насилу звела кутики губів.

— Ігоре, — сказала майже беззвучно, — де Митя?

— Не знаю. Вдома. Він телефонував. Питав, як ти.

— Скажи йому, що я вмерла.

— Що?!

— Я тебе дуже прошу. Заради нашої дружби. Зателефонуй йому зараз і скажи, що я померла.

У кабінеті було пусто. Ірина причинила за собою двері.

— Що ти шукатимеш? — розпачливо сичав демон. — Що ти збираєшся знайти, краватку з Міккі Маусом?

Ірина переглянула тонкий стосик паперів на краю стола. Посмикала за ручки шухляд. Одна відчинилася; в шухляді, як і слід було чекати в робочому столі лікаря, були медичні папери: виписки, знімки, результати аналізів…

— Еректильна дисфункція, — прочитала Ірина. — Хворий — Котельников Ігор Анатолійович…

— О Господи, — пробурмотів демон. — Ірино, тепер шукай краватку.

Зазирнувши глибше до шухляди, вона відшукала пакет із препаратами — гора таблеток та ампул під гордим проводом Віагри.

— Ми знайшли нашу кульку під наперстком, — голос у демона нервово тремтів. — Це він. Лікар… Йому ледь за тридцять… Проблеми з потенцією, причому серйозні, причому…

— Невже через це вішаються? — подумавши, запитала Ірина.

— Ти що?! Ти, відьма, психолог, такі запитання ставиш?!

Вона засунула шухляду. Зазирнула до шафи з одягом:

— Краватки тут немає… Хоча стривай…

У коридорі почулися кроки.

— До шафи! — видихнув демон.

Одночасно відчинилися вхідні двері — і зачинилися двері шафи, ховаючи відьму.

Увійшов Ігор, дивно стурбований. Зробив коло по кабінету; сів за стіл. Висунув і засунув шухляду. Узявся за голову…

Годинник на стіні показував тринадцять хвилин на другу. До самогубства залишалося рівно три години.

Ірина затамувала подих; і в цей момент у неї в кишені радісно задзвонив мобільний.

Віка, з сигаретою в тремтячій руці, стояла на балконі.

— Лізо! — покликала в темряву. — Повернись!

Тиша. Собачий гавкіт. П’яний регіт на лаві біля сусіднього під’їзду.

Телефон гудів і гудів, запрошуючи Ірину відповісти.

— Ну, відповідай! — бурмотіла Віка. — Відповідай!

Прохолодний нічний вітер пробирався під нічну сорочку.

Ігор повернув голову. У шафі грав незнайому мелодію мобільний телефон; у шафі.

Потім він почув дихання й сопіння, і навіть стриманий проклін. Телефон замовк.

Тоді він устав, ледь не перекинувши стіл, і розчахнув дверцята шафи; родичка Юлії, в білому халаті, з чужим бейджем на грудях, дивилася на нього улесливо:

— Ігоре Анатолійовичу! Вибачте, що потурбувала…

— Чекаєте трамвая? — уривчасто спитав Ігор.

— Ігоре, — жінка відразу посерйознішала, — ви мені вибачте. Річ у тому, що я спадкова ясновидиця й відьма…

— Зоє! — Ігор розчинив двері кабінету. — Олексію! Чому в кабінеті сторонні?!

— Тому я знаю про ваше лихо, — дуже швидко заговорила жінка. — Про імпотенцію. Знаю, як вас це мучить. Знаю, що ви навіть думали про самогубство…

Ігор витріщив на неї очі. Простий варіант про те, що мерзотниця дібралася до паперів у столі, не спав