Одержима - Марина та Сергій Дяченко

І от коли він згадав, нарешті, як сміється задоволена Юля, і вирішив, що цього вистачить, — у цю саму хвилину шибка, що відмежовує кімнату від балкона, лопнула.

— Стояти!

Завмерши, застигши, Митько дивився, як приземляється на всіяний скалками килим відьма — справжня відьма, вишкірена, розпатлана, з небезпечним блиском в очах:

— Ти що робиш, га? Ти куди поліз?! Совісті в тебе нема! Бога не боїшся, скотина така! Ану швидко злазь!

І Митя зрозумів, чого він чекав усе життя, заради чого народився — заради цього окрику, наказу дорослої людини йому, малюкові, бути хорошим.

І заплакав.

Важко дихаючи, хлопець зупинився посеред Лізиного двору. Роззирнувся:

— Цей під’їзд? Чи той?

— Цей.

— Який поверх?

— Стривай, — сказала Ліза, яку хлопець, як і раніше, ніс на руках. — Мені треба… якось себе до ладу… Давай на лавочку.

Не сперечаючись, хлопець опустив її на лаву перед дитячим майданчиком. Наближався ранок; місяць сховався, у темних ще кронах прокинулися перші пташки. Небо зблякло, готуючись прийняти світанок. Ліхтарі горіли.

Ліза вийняла з сумки, дивом уцілілої в колотнечі, пудреницю. Прискіпливо оглянула ніс. Швиденько зачесалася щіточкою. Хлопець чекав.

— Ти що, мене до квартири потягнеш?

— А що робити, якщо ти шкандибаєш і не можеш іти? Який поверх?

Ліза поворушила ногою. Поморщилась і всміхнулася:

— Четвертий.

— Не питання.

З кожною хвилиною у дворі світлішало.

— Мама мене вб’є, — задумливо сказала Ліза.

Хлопець не відповів.

— Мене, між іншим, звати Ліза…

— Мене — Артур, — помовчавши, відповів хлопець.

У кущах увімкнувся, наче радіо, соловейко.

— Котра година? — прошепотіла Ліза.

Артур подивився на свій годинник:

— Пів на п’яту.

Пів на п’яту; антикварний годинник у відьминій квартирі пробив один раз. Засмучена Віка спала на дивані, поклавши мобільник біля подушки.

Пів на п’яту; Ігор приніс Юлі склянку води. Вона звелася на лікті: заважала крапельниця.

— Можна зняти цю дурню?

— Пий.

— Це вода? А можна кави? Або хоч би кока-коли?

Митя Чеканкін сидів на підлозі своєї квартири, біля перекинутого стільця. Ірина ножицями зістригала з турніка чорно-синю шовкову петлю.

— Як це — вона жива? — бурмотів Митько. — Як — жива?!

— Ти сказав їй, що пішов до відьми, аби та навела на неї пристріт?

— Сказав… — Митькові губи розповзлися макаронинами.

— Вона тобі помстилася. Вона хотіла, аби ти подумав, що вона померла. Вона хотіла, щоб ти покаявся.

— Як… Як?

Насилу тримаючись на ногах, він почовгав на кухню. Дістав з відра для сміття чип, вставив у телефон, набрав номер:

— Ігор?!

— Так, — відгукнулися на тому кінці дроту. — Не спиш?

— Ігоре, а Юля… вона…

— Жива, жива.

— Жива?!

Після короткої паузи в слухавці почувся жіночий голос:

— Я таких, як ти, десяток переживу, Чеканкін.

Жінка засміялася. Зв’язок увірвався.

— Чому? — прошепотів Митько у спорожнілу слухавку.

— Тому! — люто відгукнулася Ірина. — Тому, що ти до мене прийшов, пам’ятаєш?

— Відьма, — Митько розглядав її, наче вперше бачив.

— Так тобі й треба! — люто сказала Ірина. — Надалі будеш… розумнішим.

— Ти зняла з неї пристріт, — прошепотів Митя. — Дякую.

— Ніякого пристріту, — Ірина плюнула, — я їй нічого не робила.

— А… що з нею… тоді?

Ірина кинула йому сіру картонну упаковку — невиразний малюнок, великі ієрогліфи.

— Що це? — промимрив Митько.

— Китайський засіб для схуднення. Дуже дієвий. Із хмарою побічних ефектів. Не сертифікований.

— Вона…

— Ти казав їй, що вона погладшала? І не годиться в моделі? Ти відмовлявся її знімати, доки не схудне?

Митько відвів очі.

— Гостре отруєння, — сказала Ірина.

Митько скорчився:

— Вона перша… мене зрадила. Змія!

— А що ти їй сказав, пам’ятаєш? Як ти показував їй ці фото, як порівнював, як насміхався?

— Це все було не так…

— А як? Ти, художник, розповідав Юлі, що в неї груди в’ялі й дупа товста, а Лізу наводив як зразок? Лізу, котра на десять років молодша?!

— Це творчість, — промимрив Митько. — Це… мистецтво.

— Мистецтво…

Ірина витягла з сумки й поклала перед ним фотографію в пластиковому файлі:

— Твій друг тебе ненавидить. Твоя колишня кохана — змія, як ти правильно розумієш. Дівчинка, яка тебе кохала, але якій ти не потрібен. Оце твоє життя.

— Віддай мені мою краватку, — з тугою попросив Митько. — Навіщо ти взагалі прийшла? Навіщо розбила вікно?

Ірина озирнулася на демона. Той стояв, схрестивши руки, величний і монументальний. Кивнув, ніби благословляючи.

— Я відьма, — сказала Ірина. — Я наказую тобі встати й жити.

Вона підійшла до стола й виклала з гаманця гроші:

— Це те, що ти мені заплатив. Чужого не треба — пристріту не було.

Митя дивився на неї згори вниз очима, повними сліз.

Вона пішла. Потім повернулася.

— Та припини, я сама така, — сказала з несподіваною теплотою. — Я… така сама, як ти. Тому живи… і більше не гріши.