Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Мамо, вибач, я пізно, тобто рано… Я ногу підвернула. Це Артур.

— Е-е-е…

— Я піду…

— Може, хоч чаю?

П’ята ранку.

Світанок.

Повертаючи Миті неправедні гроші, Ірина випатрала гаманець і тепер лаяла себе на всі заставки. Жест був гарний, але грошей стало шкода уже через три хвилини, особливо коли з’ясувалося, що не вистачає навіть на таксі.

Вона вийшла з під’їзду й зупинилася посередині зеленого старого двору. У напівтемряві співали пташки. Світало.

Сусіди, що було прокинулися від звуку битого скла, поховалися назад. Тільки в будинку навпроти боязко бовванів спостерігач — бабуся. Не бажаючи привертати увагу, Ірина швидко пішла, не дивлячись куди — до автобусної зупинки.

З кожною секундою світлішало.

Вона зупинилася, здригаючись од ранкового холоду, під жовтою дошкою з розкладом автобуса. Перший на лінії, якщо вірити розкладу, мав з’явитися тут о шостій тридцять.

Демон стояв поруч, ніби чогось чекав. Ірина сіла на вологу від роси лавочку й простягнула ноги. Демон стояв навпроти, з руками в кишенях штанів.

— От і вижили, — пробурмотіла Ірина. — Цього разу.

Вона сиділа на лаві безмежно втомленим мішком. Вона невидимим дирижаблем ширяла над містом — літала, зливаючись зі світанком і з хмарами, і дивилася згори на себе, на зупинку, на ряди будинків та машин, на ранніх пішоходів, на собак і горобців, на калюжі. На віддзеркалені в них останні бліді зірки.

— У мене ж немає ніякої шизофренії?

Демон сумно похитав головою.

Ірина потерла перенісся. Ніколи раніше їй не доводилося розв’язувати питання життя й смерті; ніколи раніше їй не спадало на думку, що ці питання треба розв’язувати.

І тепер вона почувалася дивно. Наче миша, перетворена на сонет Шекспіра. Це не було неприємно… навіть, якоюсь мірою, це лестило, проте ступінь відповідальності, що не кажи, інший… Та й чи може миша бути сонетом?..

— Хто ти, Олегу?

Демон не відповів.

— Ти ангел, посланий на землю, щоб рятувати самогубців?

Демон усміхнувся, але якось болісно.

— Де ж ти взявся? Ким ти був раніше?

Демон промовчав.

Ірина підвела руку. Повільно, тремтячи, рука потяглася до демона — і завмерла за сантиметр від ґудзика на його сірому піджаку.

Швидко осмикнулась.

У неї був час подумати про художника Митю, про Юлю зі специфічним поглядом на помсту, про Ігоря з його імпотенцією, про Лізу, випускницю педагогічного коледжу. У неї був час; але думати про них — це було б лицемірством.

Тому вона поставила єдине важливе запитання:

— Що тепер буде зі мною?

І знову не одержала відповіді.

— Розумієш, дорогенька, приворот — сильнодіючий засіб, я його застосовую, коли вже ніщо не допомагає. А у твоїй справі радше, відворот треба дати розлучниці.

— Сім років із чоловіком прожили — він убік навіть не дивився!

— І не буде… Це вона його привернула, знаємо як. Такі речі потім назад повертаються, їй же на голову. Горем. А поки що ми зробимо відворот — мужик сам повернеться… А сама не хочеш наліво сходити, щоб йому, зрадникові, стало соромно?

— Ні, ні!

— Усе одно проведемо обряд жіночої привабливості, воно й само по собі непогано. І для здоров’я, до речі, корисно…

За вікном стояла неприродна для вересня спека. З ранку до ночі світило сонце, зате у відьминій кімнаті було прохолодно, наче в льоху. Аромат пахощів стелився в кондиційованому повітрі.

— Обряд жіночої привабливості я сама намагалася робити, — зізналася клієнтка. — За книжками…

Ірина докірливо сплеснула руками:

— Ну як же так можна! От зуби ти собі сама свердлитимеш? Чи стрижку модельну сама собі — зробиш?

— Ні, — клієнтка почервоніла. — Я так, знаєте, опівночі сіла перед дзеркалом, дві свічки поставила й прочитала замовляння: «Сидить дівчина-краса біля лютого пса, вранці випадуть роси, гарна я, гарні коси». Відтоді здоров’я в мене ніякого й краси теж поменшало…

— От наробите казна-чого, а майстер потім мусить морочитися з вашою творчістю, — Ірина зітхнула. — Добре. Добудь мені фото розлучниці, фото чоловіка і якусь його річ — гребінець, хустинку, краватку…

— А допоможе? — несміливо кліпнула клієнтка.

— Досвід роботи — п’ятнадцять років, — суворо сказала Ірина. — Ліцензія, — кивнула на стіну, де висіла грамота з печаткою. — Ніхто досі не нарікав. Почитай хоч би відгуки на сайті.

Справи йшли, як у давні добрі часи: на порозі бабиного літа чоловіки легко піддавалися привороту, юні діви хотіли заміж, і всім без винятку були потрібні гроші. Ірині, яка з появою демона зазнала фінансових втрат, доводилося тепер працювати, як волові, і братися за все поспіль: одвороти, замовляння, талісмани, а заразом депресії, неврози, жадібність та людські лінощі. Вона почувалася навперемінки то асенізатором, то ескулапом; провівши клієнтку, вона відсунула штору й стала біля вікна — у хустині, як працювала, і в довгій білій хламиді.

Пишна, ледь пожовкла липа затуляла її від цікавих очей. У просвіті між листям Ірина бачила, або могла вгадати, зелений двір і гамірну вулицю в прогалині між будинками. Людей можна було впізнати за голосами: чоловік говорив по мобільному, пенсіонерки базікали на лавочці, дошкільнята верещали, ганяючись одне за одним. Дівчинка, що прогулювала школу, з гуркотом прокотилася на роликах, мов легкий танк.

— У цьому мурашнику, — подумала Ірина вголос, — щодня хтось народжується і вмирає. Десятками, сотнями.

— Ага, — погодилася Віка, міняючи пахощі на підставках.

— А якщо знати заздалегідь, що станеться?

Віка здивовано повела на неї оком.

— Урятувати людину, — вагомо продовжувала Ірина. — Ти кого-небудь рятувала?