Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Очкарик, — сказав демон. — Це особлива прикмета.

Ірина сиділа перед монітором, на якому була виведена темна фотографія. Зараз, при ретельному вивченні, чітко видно було дужку окулярів за вухом.

— У принципі, є фрагмент обличчя, — бурмотів демон. — Я міг би його впізнати… Напевно. Лоб звичайний. Прямий. Вилиці.. нормальні. Ану, візьми олівець!

Вона зіпсувала один аркуш, згодом другий, потім третій. Звідусіль витріщалися невиразні пики, схожі в одночас на фотороботи «їх розшукує міліція» та на дитячі малюнки «мій любий тато». На кожному аркуші містилося по п’ять-шість таких пик, і жодна не вгодила демонові:

— Не так. Уяви: перенісся тонке, очі доволі маленькі…

— Не показуй на собі, — в’їдливо зауважила Ірина.

— Ти малюй! Уявляй!

— Та що я можу уявити?!

Вона намалювала окатого всміхненого хлопчика.

— Ти знущаєшся? — тихо спитав демон.

— Олегу, — Ірина зітхнула, — ти хоч сам розумієш, у що мене втягнув?

Демон зціпив зуби.

— Ні імені, ні нормального фото, жодного знайомого, жодного зв’язку, — проникливо почала Ірина. — Олегу, зміни умови, га?

Демон дивно на неї подивився.

— Дай підказку, — знову попросила Ірина.

— У мене нема, — глухо сказав демон. — Усе, що знаю, я тобі сказав.

— А де ти взагалі береш інформацію? Як це відбувається? От ти його бачиш — це опис чи картинка, наче в кіно?

— Не твоє діло, — сказав демон, але в його голосі не було колишньої впевненості.

— Чому ж не моє? — Ірина відсунула аркуші, покалатала ложкою в чашці з чаєм. — Чому не моє? Ти ж у мене вселився, не в кого-небудь! Я через тебе ночей не сплю, здоров’ям ризикую, гроші втрачаю.

Демон пішов до кімнати й там усівся на диван. Ірина, прихопивши чашку, пішла за ним; старовинний годинник пробив пів на четверту.

— Як ти дізнаєшся про цих людей? Ти ж не був з ними знайомий раніше?

— Не був.

— Олегу, — вона сіла навпроти, у крісло, — чому ти вселився саме в мене? Я що, справді… відьма?

— Ти вже питала.

— А ти не відповів. Я — відьма? У мене є здібності до чаклунства?

— Ти шарлатанка.

— Тоді чому? Якби ти вселився в слідчого прокуратури або в багатющого магната…

— Я не обираю, в кого вселитися! — пошепки закричав демон. — Я нічого не обираю! Як груша не вибирає, упасти їй на землю чи на небо!

Ірина ковтнула чаю й обпеклася; інтуїція підказувала, що тему продовжувати не варто: демон близький до того, щоб знавісніти.

— Добре, — сказала вона примирливо. — Що в нас із доказами? По-перше, ця книжка. По-друге, жовтогаряча лінія, до центру, район Нові Черьомушки.

— Ще одяг, — демон вдивлявся в екран. — Куртка… легка, сіра. Блискавка розстібнута. Під курткою піджак, начебто від шкільної форми. Синій.

— Тут що, можна розрізнити колір?

— Синій, кажу тобі! І от іще шматок емблеми, круглий. Що на емблемі — не можу розібрати.

— Що ж, — Ірина зробила новий великий ковток, прочистила горло. — Виходить, він їхав до школи. На метро. До центру. До своєї звичайної районної школи він би на метро не їхав. Думаю, школа просунута, гімназія яка-небудь або ще щось із доброю репутацією…

— Твоя правда, — раптом сказав демон.

— Щодо школи?

— Щодо… За цими даними не можна знайти людину в Москві.

Ірина захлинулася чаєм.

— Це означає, — демон подивився у стелю, — що хлопчик помре.

Антон одімкнув двері своїм ключем. Навшпиньки пройшов спочатку до ванної; уважно роздивився себе у дзеркалі.

Умився холодною водою. Ретельно вимив руки — тричі, з милом.

Сів на край ванни й опустив плечі.

Нехай Піня дивиться на нього, як на грудку слизу. Але свої, однокласники? Спокійно вичекали, доки здійсниться «розбірка», і тільки тоді, за сигналом, веселою юрбою завалились до роздягальні — за хвилину до дзвінка на фізкультуру.

Дотрималися пристойності. Не заступитися за свого — непристойно, бачте. Треба вичекати, дивлячись в інший бік, і вдати, що нічого не знаєш…

А він же вчився з ними цілий рік. Давав їм списувати. Сміявся з їхніх жартів. Та так і лишився порожнім місцем для них. Чому?

Сьогодні мама витирала пил на столі; він помітив це з того, як нерівно стояли його речі на полиці: дерев’яний верблюд, пластикова машинка, улюблена змалку, і ганчір’яна сувенірна жаба. Насупившись, Антон обережно розставив їх на місця: машинка — під кутом дев’яносто градусів до краю полиці, жаба — мордою до верблюда, верблюд — лицем на північ. Порядок у кімнаті був необхідний — фізіологічно. Перекошений плед, зайвий папірець на столі, шкарпетка під ліжком завдавали йому такої фізичної муки, як, наприклад, затиснений дверима палець. Тому в його кімнаті завжди — завжди! — панував порядок. Одяг у шафі висів у строго встановленій послідовності. Футболки в тумбочці були складені стосиком за кольорами.

Він розумів, що це ненормально. Але саме порядок — зовнішній порядок — допоміг йому вижити в ті дні, коли раптом не стало тата.

Він переглянув пошту. Як звичайно: ні від кого ні рядка. Ніби нема на світі такої людини, як Антон Нечаєв.

Він акуратно розвісив одяг і взявся мити підлогу; зазвичай, коли він прибирав іззовні, йому здавалося, що чистіше стає всередині.

Але не сьогодні.

— Поясни!

Ірина стискала кулаки. Демон сидів, опустивши руки, на краю дивана.

— Поясни, як це все відбувається! — Ірина марно намагалася вловити його погляд і, як у роботі з клієнтом, прочитати реакцію. — Хто тебе змушує їх рятувати? І, якщо