Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Я не про те, — Ірина всміхнулася. — Уяви, що ти знаєш. І все змінюєш. Вони залишаються живими.

— Хто?

— Усі.

— Це ненадовго, — сказала мудра Віка. — Ніхто не безсмертний… До речі, я тобі твій фотоапарат привезла, дуже дякую. І я там фотки не вбивала — глянь.

Торік узимку Ірина купила собі фотокамеру — непогану цифрову «мильницю», але після того майже нічого не знімала. Зате Віці, яка сама ростила дочку, раз у раз треба було закарбувати то Дашине шкільне свято, то пікнік, то Дашу на пляжі, то Дашу з друзями в зоопарку. Щоразу вона просила камеру в Ірини й щоразу з вдячністю повертала.

Фотоапарат лежав на кухонному столі. Віка вперто не «вбивала» свої знімки — ніби комусь, крім матері й дочки, могли бути цікаві всі ці сімейні сцени.

— Дуже мило, — сказала Ірина, не дивлячись. Навмання перегорнула на екрані кілька фотографій — як зазвичай, Даша в різних варіантах: багаття, шашлики, тьмяні дурнуваті знімки, як буває, коли випадково натискаєш на спуск…

— Не стирай, — тихо сказали в Ірини за спиною. — Нізащо не викидай із карти.

Ірина обернулася. Демон стояв біля стола; ледь не зачепивши його, увійшла на кухню Віка з пакетом паперового сміття:

— Правда, Дашуня стала на мене схожою? Ох, я в школі була гарненька… Ти чого? Щось не так із камерою?

— Та все чудово, — пробурмотіла Ірина, тупо дивлячись на випадковий кадр: очевидно, він був зроблений у метро, темний, розмитий, чиїсь штани й черевики, чиясь сумка, хтось сидить навпроти з книжкою…

— У малої телефон геть розвалюється, треба новий, — довірливо заговорила Віка. — Вона хоче ай-фон. Часи, гадство. Дорогувато виходить, та я й боюся: свиснуть, відберуть. Як гадаєш?

Ірина дочекалась, доки вона відвернеться, і скорчила демонові гримасу, яка мала означати: і як я з тобою розмовлятиму при сторонніх?!

— Сумувала? — з сумирною усмішкою поцікавився демон.

Ірина закотила очі до стелі. Цієї миті Віка підвела голову:

— Як гадаєш, може, мені колишньому підкинути цю… Що з тобою?

Ірина поспіхом зобразила гімнастику для очей: угору-вниз, праворуч-ліворуч…

— Вікусю, обідати будемо?

— Є пиріг із вишнею. Розморозити?

— Давай.

З фотоапаратом у руках Ірина пішла до кімнати, зачинила двері й притулилася до них спиною:

— Що? Знову?!

— Гірше, — демон зчепив довгі долоні.

— У мене клієнтка, — згаслим голосом сказала Ірина.

— У тебе проблема, — демон здавався пригніченим. — Серйозна.

Він замовк.

— Що? — прошепотіла Ірина.

— Хлопчик. Років шістнадцяти чи сімнадцяти. Школяр.

Двері за Іриною спиною сіпнулися, намагаючись відчинитися.

— Іринко, — здивувалася Віка, — ти що, замкнулася?

— Ні, — Ірина поспіхом одійшла від дверей. — Вибач, Вікусю, мені треба терміново… зателефонувати.

Вона вийняла мобільний телефон і пішла до вікна, вдаючи, ніби набирає номер. Демон зупинився за три кроки.

— Алло, — сказала Ірина в порожню слухавку й одразу ж зрозуміла, як важко бути артистом на сцені. — Так… Ти мені телефонував?

— Та телефонував, — демонів голос був сповнений сарказму.

— І… що?

— Хлопчик помре післязавтра. О пів на дванадцяту ночі.

— Ну, час є, — вона зітхнула з полегшенням. — Це така рідкість, коли є час…

Ірина очікувально замовкла. Демон чогось чекав.

— Е-е-е, — сказала Ірина в слухавку. — Що ще про нього? Ім’я, телефон, якась інформація?

— Він у тебе на фото.

— Де?!

— У камері. Ти щойно на нього дивилася.

— Та де ж?

Вона глянула скоса на Віку. Та явно неохоче забралася на кухню. Відьма знову відкрила у віконці камери випадковий знімок; хлопця навпроти майже не було видно: у кадр потрапило тільки вухо й плече, та ще книжка з картинкою на обкладинці, з яскравими буквами: «Террі Пратчет»…

— Дізнайся, де й коли вона знімала, — наказав демон.

Ірина визирнула в кухню:

— Вікусю, знімки — супер… А це що таке?

Віка глянула через плече:

— А, це я в метро перевіряла лаштування, випадково клацнула… Убий його.

Ірина здригнулася від буденного «вбий». Віка здивувалася:

— Що з тобою?

— Нічого. А коли ти це… клацнула?

— Сьогодні… Вранці, годині о восьмій.

— Станція? — тривожно втрутився демон.

— На якій станції, не пам’ятаєш?

— Ні, звісно, — Віка здивувалася ще дужче. — А навіщо тобі?

— Ну хоч яка гілка?

— Жовтогаряча.

— З центру чи в центр?

— У центр… думаю, десь у районі Нових Черьомушок.

— Дякую, — упалим голосом сказала Ірина.

Повернулася до кімнати. Сіла за стіл, поклала перед собою фотоапарат із темним розмитим знімком.

— Це все, — тихо сказав демон.

— Що значить — усе?

— Усе про нього.

— Нереально, — сказала Ірина, бліднучи. — Фотографія?

— Перед тобою.

— Але це ж несерйозно!

Двері відчинили. Ірина схопила мобільний, розігруючи телефонну розмову:

— Ти розумієш, що це безнадійно?

Віка ввійшла до кімнат зі шваброю.

— Що з ним хоч станеться? — прошепотіла Ірина, повертаючись до неї спиною.

— Він укоротив… тобто вкоротить собі віку.

— Як?

— З пістолета.

— Що?!

— Ствол… — демон затнувся. — Вогнепальна зброя.

Ірина заплющила очі:

— І що тепер?

Демон мовчав. Ірина подивилася на нього підозріливо; демон мовчав, на лиці його був вираз, якого Ірина не могла зрозуміти.

— Що тепер? — повторила вона з натиском;