Одержима - Марина та Сергій Дяченко

— Ігоре, я вам допоможу, — заквапилася відьма, побачивши тінь сумніву на його обличчі. — Я допоможу. Я знаю як. Завтра відіспитеся після чергування, і я вам зовсім безкоштовно…

У дверях з’явилася літня медсестра і, позіхаючи, підійшов охоронець.

— Чому сторонні в кабінеті? — запитав у них Ігор, без колишньої, втім, люті.

— Пройдімо, — сказала Ірині медсестра, а охоронець подивився докірливо.

— Ігоре Анатолійовичу, — Ірина ласкаво зазирнула йому у вічі, ніби бажаючи побачити крізь них саме дно душі, — повірте, я знаю, що кажу.

І, не сперечаючись більше ні про що, вийшла за сестрою в коридор. Демон був поруч, але ніхто, зрозуміло, його не бачив.

Ігор щільніше зачинив двері. Закрив на засувку.

Про всяк випадок ще раз зазирнув до шафи.

Сів за стіл. Глибоко зітхнув; видихнув.

Зняв слухавку.

— Митя?

— Ну що? — прошепотів нервовий голос на тому кінці дроту.

— Тримайся, — сказав Ігор, додавши голосу відповідної похмурості. — Юля померла.

Ліза брела, спотикаючись, темними дворами. У кущах вовтузилося й гарчало; кілька разів дорогу їй перебігали чорні коти.

Раз вона ледь не наступила на сонного бомжа.

І от, коли, здавалось, уже близько була велика вулиця з її машинами, вітринами й пішоходами, — саме цієї миті, уже повеселішавши, уже впоравшись із нервовим дрожем, вона вийшла просто до скверика, де сиділи навпочіпки й курили троє смаглявих, коротко стрижених хлопців.

— Аллах Акбар, — весело сказав перший, зі шрамом на щоці.

Ліза кинулася геть — і підвернула ногу.

Доплентавшись до лави біля входу до приймального відділення, Ірина важко опустилась на прохолодне, вологе від роси дерево. З-за сусідніх дахів повільно виповзав величезний святковий місяць.

— Хто це телефонував? — запитав демон.

Ірина покрутила головою:

— Дай передихнути… Слухай, сили нема. Просто нема сили. Жерти хочу… У горлі пересохло… Через одну паршиву імпотенцію отак людину на вуха ставити?!

— Багато ти розумієш.

— Ах він бабій, бабій… Догулявся.

— Заткнись!

Ірина відсапалася. Вийняла мобільний, перевірила останній дзвінок. На дисплеї висвітився Вічин номер.

— Так, — вона клацнула пальцями. — Я ж її просила мені не телефонувати… Сказала, сама телефонуватиму…

На годиннику була за чверть друга. Віка відповіла майже одразу.

— Іринко, — голос її звучав придушено, — вона пішла.

— Як?!

— Отак-от, узяла й пішла.

— І тебе покинула?!

Віка сопіла в слухавку.

— Віко?! Ти що, ти… вона зрозуміла, що ти — насправді не хвора, так?!

— Ір, ну я ж не артист із дипломом, — бурмотіла Віка. — Я старалася. Я її вмовляла… Вона пішла.

Ірина дала відбій. Загарчала крізь зуби, розгойдуючись на лаві.

— Не кінець світу, — подав голос демон. — Вона… в такій ситуації… вішатися не стане… напевно.

Ліза плакала.

Від хлопця зі шрамом пахло тютюном і жуйкою. Він тягнув Лізу, не зважаючи на її спроби вирватися.

— Тихо ти!

— Відпусти!

— Куди тебе відпускати, ти ж кульгаєш!

— Пусти, кажу тобі!

Тяглися темні двори, сходив над дахами місяць, і ніхто не йшов на допомогу.

Охоронець дивився на Ірину спідлоба, але без злості.

— Вона тебе любить.

Хотів би я в це вірити, сказало охоронцеве лице.

— Ну аякже. Вона тебе чекає. Народила тобі… (так) си… (ні) донеч… (так) донечок дво… (так!) двох. Знаєш, як дівчатка до тата прикипають?

— Вона мені сказала, що я паразит, — поскаржився охоронець. — І щоб я вимітався на всі чотири.

— На тобі візитку, — проникливо сказала Ірина. — Прийдеш до мене, я тобі життя полагоджу. Дякуватимеш цілительці.

Вона поклала в долоню охоронцеві білий прямокутник зі своїм іменем і номером Вічиного мобільного телефону.

— До сестри йду, — сказала довірливо. — Не можу залишити. Сестра хвора. Лікарі, знаєш, занапастять, а я допоможу.

Охоронець кивнув, як сомнамбула, і відступив. Ірина прослизнула до середини, за нею просочився демон.

Це була надзвичайно тиха для лікарні ніч. Нікого не привозили ось уже півгодини. Тьмяне світло відбивалося від тьмяного лінолеуму на підлозі, від тьмяних кахель на стінах; Ірина кралася до кабінету з табличкою «Черговий лікар».

На годиннику було пів на третю.

Ігор звів голову.

Дивна жінка стояла перед ним, приклавши пальця до губів; він поморщився. Потилицю ломило дедалі дужче.

— Як Юлія? — пошепки спитала жінка.

Ігор покрутив важкою головою:

— Тут лікарня, а не прохідний двір. Є ж якісь правила пристойності…

— Їй ліпше?

— Хто ви така?

— Я відьма, — жінка всміхнулась. — Ясновидиця. Цілителька… Ігоре, ви ж славно посиділи на Великдень із Митею, з Юлею і з цією, як її, зубатою такою… Лізою?

Ігор насупився:

— Це Митя розказав?

— Ні, — жінка всміхнулася. — Я бачу… — вона театрально затулила очі долонею. — От сидите ви рядком, перед вами на столі… що це? Пляшка мартіні… Ти сидиш біля чорнявої дівчини, молоденької, зубки в неї великі… Хочеш помацати за коліно, а вона не дається. А поруч із нею Юлія. Всміхається… Руку поклала цій чорнявенькій на плече… Бачу…

— Вражає, — Ігор гмикнув. — Що ще бачиш?

— Біду твою бачу. Чорні думки.